Точка зору

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА З ДУШКОМ КОМУНІЗМУ

В української енергетичної політики є одна хронічна хвороба протягом десятиліть — прагнення щось урівняти, дозволити комусь не платити, перекласти платежі на інших. Постійно відбуваються намагання залатати боргові дірки, перекладаючи відповідальність з одних гравців на інших. Мотиви при цьому можуть бути різними: чи то популізм і удавана турбота про споживача, чи то прагнення покращити становище компанії, яка ближча до душі тим, хто приймає рішення.

Протягувати такі рішення вдавалось відносно легко до початку повномасштабної війни. Попри те, що справи в енергетиці були далекими від ідеалу, все ж завжди можна було нашкребти фінансового ресурсу, щоб протягнути такого плану рішення. Проте повномасштабна війна і пов’язане з нею економічне падіння, скорочення споживання енергоносіїв, втрата енергетичних активів як через окупацію, так і через постійні обстріли значно скоротили ліквідність і грошові потоки в енергосекторі. В результаті, протягом повномасштабної війни уряд двічі вдавався до підвищення тарифу на електроенергію для населення. Такого радикального підвищення тарифів годі було уявити до 2022 року. І вже навіть здавалось, що здорова економічна логіка почне перемагати логіку комунізму: поділити, урівняти, не заплатити. Але “ніт”…

Всередині липня в енергетичному регуляторі почали поговорювати про зрівнювання ставок тарифу на розподіл, незалежно від обсягів споживання та підключеної напруги — це рішення збентежило як енергетиків, так і ключових споживачів електроенергії.

Про це тоді я написав окремий текст, роз’яснюючи, чому це рішення неправильне і навіть шкідливе. Зокрема, це повернення до крос-субсидування, коли одна категорія споживачів не повністю покриває витрати й втрати, а компенсація відбувається за рахунок інших. Окрім цього, такий підхід суперечить принципам європейського енергетичного регулювання, а також може суттєво вдарити по стимулах розвитку великих підприємств, які споживають значні обсяги електроенергії, а відтак, це прямий удар по економіці країни. Тут вже навіть не варто згадувати, що великі промислові споживачі і без того страждають від зростання цін, то їм хочуть бонусом ще трішки підвищити.

Тоді ж я писав, що ключовими бенефіціарами стануть ті компанії, які дотують нижчий тариф електроенергії для населення (механізм ПСО) — “Укргідроенерго”, а передусім — “Енергоатом”. У цих компаніях залишиться більше коштів: в середньому 38 коп. на кожну 1 кВт·год. Отак з миру по нитці — гіганту капітал. І це на додачу до того, що ці компанії акумулюватимуть більший ресурс після підвищення тарифу з 2,64 до 4,32 грн/кВт·год.

І от коли, здавалось, регулятор відмовився від цієї ідеї після хвилі критики, в медіа з’явилась інформація, що оновлений склад регулятора збирається повернутись до цього питання. Зрівняйлівка. Але у нашому колгоспі хоч всі й рівні, є деякі рівніші за інших.

От “Енергоатом” став об’єктом новин і минулого тижня. І знову ж таки про економіку в енергетиці. Так, у мережі з’явилась фотокопія наказу Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, яким компанії буде дозволено не сплачувати за боргами. Цікаво, як можна збудувати нормальну енергетику, дозволяючи не платити за боргами? Які компанії будуть готові працювати зі стратегічним підприємством енергосектору, якщо вони розумітимуть, що їм цілком можуть законно не сплачувати за виконані роботи та надані послуги? Як це підвищить платіжну дисципліну в умовах того, що борги є однією із найбільших загроз для української енергетики у переддень дуже складної зими?

Минулого тижня з’явилась ще одна ідея такого ж штибу — було озвучено пропозиції залучити газові компанії до механізму ПСО на ринку електроенергії. Тобто газовики мають заплатити за електроенергію, бо в енергетиків вже грошей немає. Зрозуміло, що мотив — благородний: якщо електроенергетичні компанії не мають ресурсу для закупівлі імпортної електроенергії для покриття соціальних цілей, то є бажання знайти інших донорів для таких операцій. Але все ж виникає запитання: є ж компанії, які отримали додатковий фінансовий ресурс після підвищення тарифу для населення, чому не вони виступлять донором? А хто буде кінцевим бенефіціаром операцій після того, як газовики оплатять імпорт електроенергії, споживачі її отримають і за цю електроенергію розрахуються, оплачуючи електроенергетичним компаніям?

Ну і вишенька на торті — хабар у пів мільйона доларів, на отриманні якого затримали одного із заступників міністра. А хабар, як повідомляють медіа, дали за сприяння передачі обладнання з одного державного підприємства до іншого. От вона, ефективність державної власності в наших умовах і тої моделі економіки, яка стала невіддільним елементом енергетичної політики України в останні десятиліття.

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Наступ на курському напрямку має певні цікаві нюанси на які я б хотів звернути увагу, бо це може стати достатньо важливим фактором у російсько-українській війні. Почну з глобального…

Давайте чесно, росіяни фактично проковтнули мовчки українську відповідь. Крім алкаша Мєдвєдєва ніхто жодних заяв не робив, і навіть Китай мовчить про «територіальну цілісність», чи вже сам підтягує свою армію до кордону? Цей фактор здіймає рівень небезпеки по всіх російських регіонах і при умові розвитку подій на нашу користь буде грати проти російської влади (хоча з їх рівнем поліцейської держави неправильні думки вибивають кийками).

Вперше за два з половиною роки війни українські воїни володіють тактичною ініціативою, фактично перехвативши її у росіян (головне її втримати тепер). Така тактика росіянами використовувалась з початку 2023 року, коли вони змушували українців рефлексувати на різних ділянках лінії фронту без можливості реального планування військових операцій і ефективного використання резерву. Тепер так змусили рефлексувати росіян і при правильній стратегії це може дати ефект декількох проривів російської оборони.

Нова тактика використання РЕБів та FPV дронів. Тут у нас був пріоритет з перших днів війни, але зараз, коли росіяни швидко навчаються протидіяти нашим методам боротьби, хочу відмітити новітні можливості наших операторів дронів. Русня виє, що вони вже обмежили використання гелікоптерів, бо дрони СБУ збивають їх прямо у повітрі. Тобто техніку вартістю під 20 мільйонів доларів збиває українській винахід вартістю в тисячі разів дешевший. Це взагалі цікава історія, що саме Служба безпеки України часів Малюка стала реальним новатором в цій війні, спочатку змінивши ситуацію в Чорному морі на нашу користь, а тепер ще й може вирішити питання й з пануванням у повітрі.

Ну й поки ще під питанням, але можливий фактор Курської АЕС. Якщо її вдасться взяти під контроль, то це стане гарною розмінною монетою у перемовинах про захоплену росіянами ЗАЕС. І тут росіяни самі показали, як можна захопити та утримувати АЕС, так що не скидаємо поки що цей фактор. А для нас ЗАЕС важлива на зимовий період.

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Захід пообіцяв Україні близько 80 літаків F-16 – проте багато хто забуває, що поставки будуть розтягнуті на кілька років, а на сьогоднішній день Київ отримав лише 10 винищувачів. “Треба бути реалістами. З огляду на кількість обіцяних літаків і терміни їх поставок, ці дії ніяк не змінять баланс сил, який так і залишиться на користь Росії”, – таку думку висловив французький генерал Жером Пеллістранді в інтерв’ю La Dépêche.

Так, за його словами, коли Бельгія закінчить постачати Києву свою частину винищувачів – а це, згідно з договором, буде 2028 року – “уже може бути занадто пізно”. Зброя і техніка необхідні українцям просто зараз, а не тоді, коли США і Європа повністю проведуть заміну своїх F-16 на F-35 і зможуть віддати Україні свої старі літаки.

Відповідаючи на запитання про те, чи стане поєднання F-16 і обіцяних французьких Mirage-2000 для України поворотним моментом, генерал заявив, що “говорити про таке поки що дуже рано”. На постачання і навчання пілотів знадобиться занадто багато часу, якого в українських солдатів, ймовірно, не так багато, зазначає Пеллістранді.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Фурса у своїй статті намагається розглянути проблему з різних аспектів, не уникаючи при цьому непопулярних, але важливих істин про роль оподаткування в економіці країни, що перебуває у стані війни.

На це є лише одна неприємна відповідь. Ні. Не можна.

Неприємна бо ніхто не любить платити податки. Це взагалі не природньо любити платити податки. А особливо ніхто не любить, коли податки зростають. Принаймні серед тих, хто їх дійсно платить. І це дійсно погано впливає на економіку. Підвищення податків шкодить економіці. Тому як не дивись, а підвищення податків – то річ неприємна і непопулярна.

В Україні з початку війни склалося унікальна ситуація. Досі не було підвищено податків. На початку війни навіть робилися податкові пільги. І це вперше трапилось у історії людства. Коли країна перебуває у війні, причому такий масштабній війні, яка зачіпає всю твою територію і потребує мобілізації, а в країні не підвищуються податки. Так не буває. Бо війна це дорого. Дуже дорого. І завжди супроводжується підвищенням податків. Навіть в Росії зараз спостерігається найбільше в історії зростання податків. Хоча ми всі звикли вірити, що у Росії є якись нескінчені ресурси.

Але в Україні сталося диво. Завдяки грошам наших західних партнерів. І удар по економіці був набагато менший. Він був амортизований. Була збережена макроекономічна стабільність. І люди стали сприймати це як даність. Що можна мати війну і низьку інфляцію. Що можна мати війну і економіку в тилу, яка майже не відрізняється від того, що було до війни. Що можна мати війну і не мати підвищення податків.

Аномалія стала сприйматися як норма. І тому коли настав час підвищувати податки, то суспільство виявилось до цього не готовим. Хоча, наприклад, якби такі кроки були зроблені в перші тижні війни, вони були б сприйняті з розумінням.

Чому цей час настав? Бо війна це дорого. І грошей для фінансування армії не вистачає. А наші західні партнери у своїй фінансовій підтримці мають одне просте правило. Їх гроші йдуть на все, окрім фінансування оборони. Вся соціалка, всі зарплати чиновникам – це все гроші наших партнерів. Тому, до речі, не можна забрати гроші у чиновника із зарплати і передати військовому. Не можна, навіть якби це мало сенс. Але не можна. На початку року, відчуваючи дефіцит боєприпасів, уряд витратив на імпорт озброєнь більше грошей, ніж закладав у бюджет. І тепер стикнувся з проблемою, що грошей може не вистачити навіть на зарплати військовим. Напряд чи країна, яка перебуває у стані війни, може собі це дозволити, аргументуючи це тим, що це зашкодить бізнесу в тилу. Кожного разу в такі моменти треба питати себе, а який там бізнес клімат у Маріуполі чи Бахмуті.

Чи можна уникнути підняття податків? Часто можна почути, що є ж тіньова економіка, є митниця, є багато зловживань при витратах державних грошей. І це правда. Це все є. А от чого немає, так це чарівної кнопки, натиснувши яку, можна з 1-го вересня зупинити корупцію чи отримати реформовану митницю. Будь-які зміни, які можуть привезти до збільшення доходів бюджету за рахунок зменшення корупції мають бути системними, а результат від них буде за 2-3 роки. Так це працює. Нажаль. Хоча дуже б хотілося.

Чи означає це, що не треба реформувати податкову чи митницю? Ні. Треба. Причому, для збільшення довіри між суспільством і владою, між бізнесом і чиновниками, неминуче підняття податків має супроводжуватись системними кроками по реформуванню податкової і митниці, по зменшенню тиску на бізнес. Проте треба розуміти, що ці кроки ніяк не відмінять необхідність знаходження коштів для фінансування армії тут і зараз. Просто треба демонструвати політичну волю для змін, треба демонструвати, що удар іде не тільки по бізнесу. І треба зробити вже зараз ті кроки, які зменшать потреби у додатковому підняттю податків за 2-3 роки. Причому нічого вигадувати не треба. Всі кроки вже давно прописані в програмі МВФ.

Але саме підняття податків є невідворотнім. І питання тут лише в тому, які саме податки мають бути підвищенні. Бізнес дуже здивувався, коли податковий тиск на нього був обраний як база для надходжень бюджету, коли побачили значне зростання військового збору і, фактично, податок на оборот, замість простого збільшення ПДВ. Що зачепило би всіх, але рівномірно. І не було б виключно тиском на світлий бізнес. Бо що сірі ділки, що люди зі світлої прозорої частини економіки, всі витрачають кошти. Всі споживають. І витрачаючи їх сплачують ПДВ. Пропорційно до власного споживання. І в результаті, чим більше ви витрачаєте, тим більше ви платите. Що є справедливим. А от військовий збір будуть платити більше ті, хто і так вже є чесним платником податків. Що є не дуже справедливим.

Коли держава просить затягнути пояси, то люди мають особливо звертати увагу на питання справедливості. І так, під час війни не можна уникнути затягування поясів. Але можна уникнути відвертої несправедливості. І синхронізація давно назрілих реформ, які потрібно було робити 2, 5 , 7, 15 років тому, і підняття податків може стати демонстрацією того, що влада розуміє важливість справедливості.