Точка зору

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

Захід пообіцяв Україні близько 80 літаків F-16 – проте багато хто забуває, що поставки будуть розтягнуті на кілька років, а на сьогоднішній день Київ отримав лише 10 винищувачів. “Треба бути реалістами. З огляду на кількість обіцяних літаків і терміни їх поставок, ці дії ніяк не змінять баланс сил, який так і залишиться на користь Росії”, – таку думку висловив французький генерал Жером Пеллістранді в інтерв’ю La Dépêche.

Так, за його словами, коли Бельгія закінчить постачати Києву свою частину винищувачів – а це, згідно з договором, буде 2028 року – “уже може бути занадто пізно”. Зброя і техніка необхідні українцям просто зараз, а не тоді, коли США і Європа повністю проведуть заміну своїх F-16 на F-35 і зможуть віддати Україні свої старі літаки.

Відповідаючи на запитання про те, чи стане поєднання F-16 і обіцяних французьких Mirage-2000 для України поворотним моментом, генерал заявив, що “говорити про таке поки що дуже рано”. На постачання і навчання пілотів знадобиться занадто багато часу, якого в українських солдатів, ймовірно, не так багато, зазначає Пеллістранді.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Фурса у своїй статті намагається розглянути проблему з різних аспектів, не уникаючи при цьому непопулярних, але важливих істин про роль оподаткування в економіці країни, що перебуває у стані війни.

На це є лише одна неприємна відповідь. Ні. Не можна.

Неприємна бо ніхто не любить платити податки. Це взагалі не природньо любити платити податки. А особливо ніхто не любить, коли податки зростають. Принаймні серед тих, хто їх дійсно платить. І це дійсно погано впливає на економіку. Підвищення податків шкодить економіці. Тому як не дивись, а підвищення податків – то річ неприємна і непопулярна.

В Україні з початку війни склалося унікальна ситуація. Досі не було підвищено податків. На початку війни навіть робилися податкові пільги. І це вперше трапилось у історії людства. Коли країна перебуває у війні, причому такий масштабній війні, яка зачіпає всю твою територію і потребує мобілізації, а в країні не підвищуються податки. Так не буває. Бо війна це дорого. Дуже дорого. І завжди супроводжується підвищенням податків. Навіть в Росії зараз спостерігається найбільше в історії зростання податків. Хоча ми всі звикли вірити, що у Росії є якись нескінчені ресурси.

Але в Україні сталося диво. Завдяки грошам наших західних партнерів. І удар по економіці був набагато менший. Він був амортизований. Була збережена макроекономічна стабільність. І люди стали сприймати це як даність. Що можна мати війну і низьку інфляцію. Що можна мати війну і економіку в тилу, яка майже не відрізняється від того, що було до війни. Що можна мати війну і не мати підвищення податків.

Аномалія стала сприйматися як норма. І тому коли настав час підвищувати податки, то суспільство виявилось до цього не готовим. Хоча, наприклад, якби такі кроки були зроблені в перші тижні війни, вони були б сприйняті з розумінням.

Чому цей час настав? Бо війна це дорого. І грошей для фінансування армії не вистачає. А наші західні партнери у своїй фінансовій підтримці мають одне просте правило. Їх гроші йдуть на все, окрім фінансування оборони. Вся соціалка, всі зарплати чиновникам – це все гроші наших партнерів. Тому, до речі, не можна забрати гроші у чиновника із зарплати і передати військовому. Не можна, навіть якби це мало сенс. Але не можна. На початку року, відчуваючи дефіцит боєприпасів, уряд витратив на імпорт озброєнь більше грошей, ніж закладав у бюджет. І тепер стикнувся з проблемою, що грошей може не вистачити навіть на зарплати військовим. Напряд чи країна, яка перебуває у стані війни, може собі це дозволити, аргументуючи це тим, що це зашкодить бізнесу в тилу. Кожного разу в такі моменти треба питати себе, а який там бізнес клімат у Маріуполі чи Бахмуті.

Чи можна уникнути підняття податків? Часто можна почути, що є ж тіньова економіка, є митниця, є багато зловживань при витратах державних грошей. І це правда. Це все є. А от чого немає, так це чарівної кнопки, натиснувши яку, можна з 1-го вересня зупинити корупцію чи отримати реформовану митницю. Будь-які зміни, які можуть привезти до збільшення доходів бюджету за рахунок зменшення корупції мають бути системними, а результат від них буде за 2-3 роки. Так це працює. Нажаль. Хоча дуже б хотілося.

Чи означає це, що не треба реформувати податкову чи митницю? Ні. Треба. Причому, для збільшення довіри між суспільством і владою, між бізнесом і чиновниками, неминуче підняття податків має супроводжуватись системними кроками по реформуванню податкової і митниці, по зменшенню тиску на бізнес. Проте треба розуміти, що ці кроки ніяк не відмінять необхідність знаходження коштів для фінансування армії тут і зараз. Просто треба демонструвати політичну волю для змін, треба демонструвати, що удар іде не тільки по бізнесу. І треба зробити вже зараз ті кроки, які зменшать потреби у додатковому підняттю податків за 2-3 роки. Причому нічого вигадувати не треба. Всі кроки вже давно прописані в програмі МВФ.

Але саме підняття податків є невідворотнім. І питання тут лише в тому, які саме податки мають бути підвищенні. Бізнес дуже здивувався, коли податковий тиск на нього був обраний як база для надходжень бюджету, коли побачили значне зростання військового збору і, фактично, податок на оборот, замість простого збільшення ПДВ. Що зачепило би всіх, але рівномірно. І не було б виключно тиском на світлий бізнес. Бо що сірі ділки, що люди зі світлої прозорої частини економіки, всі витрачають кошти. Всі споживають. І витрачаючи їх сплачують ПДВ. Пропорційно до власного споживання. І в результаті, чим більше ви витрачаєте, тим більше ви платите. Що є справедливим. А от військовий збір будуть платити більше ті, хто і так вже є чесним платником податків. Що є не дуже справедливим.

Коли держава просить затягнути пояси, то люди мають особливо звертати увагу на питання справедливості. І так, під час війни не можна уникнути затягування поясів. Але можна уникнути відвертої несправедливості. І синхронізація давно назрілих реформ, які потрібно було робити 2, 5 , 7, 15 років тому, і підняття податків може стати демонстрацією того, що влада розуміє важливість справедливості.

Ця тема була піднята депутатом від Консервативної партії Джеймсом Картліджем, що свідчить про її актуальність та важливість для британських політиків. Обговорення такого питання на рівні парламенту підкреслює відкритість та прозорість процесу прийняття рішень у Великій Британії, особливо коли йдеться про питання міжнародної безпеки.

До мене як Омбудсмана України постійно надходять звернення громадян щодо низького розміру пенсії, невідповідності її розміру до тривалості страхового стажу та соціальної несправедливості при призначенні пенсії.

Майже 70% українців станом на початок 2024 року в Україні отримували пенсію у розмірі нижче та на рівні межі бідності, визначеної ООН для країн Центральної та Східної Європи!

Викликає занепокоєння і зменшення чисельності пенсіонерів в Україні на майже 400 тисяч. Якщо на початку цього року пенсію отримували 10,5 млн осіб, то зараз лише 10,1 млн осіб.

Система пенсійного забезпечення накопичила низку проблем за останні 20 років, які намагалися реформувати, однак щоразу виникали проблеми й недопрацювання.

Реформа 2003 року Одним з етапів пенсійної реформи є ухвалення Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003. Закон визначив структуру загальної пенсійної системи, натомість система спеціального пенсійного законодавства не зазнала жодних змін. Вигідніші умови мали спеціальні пенсії державних службовців, працівників органів місцевого самоврядування, народних депутатів і їхніх помічників, наукових і науково-педагогічних працівників, журналістів, суддів, прокурорів.

Реформа 2011 року Черговим етапом пенсійної реформи став Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011. Це перший закон, яким спробували провести реформу обох пенсійних систем – і загальної, і спеціальної.

Він мав на меті створити умови для збалансування солідарної системи та впровадження обов’язкової накопичувальної системи. Зокрема, закон запровадив максимальний розмір пенсії, який не може перевищувати 10 прожиткових мінімумів. Законом також запроваджено обмеження для спеціальних пенсій.

Пенсійний вік для жінок підвищено з 55 до 60 років. Аргументом було те, що пенсії жінок менші за пенсії чоловіків, і це, за думкою законотворців, виправить гендерну нерівність, збільшивши страховий стаж жінок.

Реформа 2011 року зменшила кількість нових пенсіонерів, але не зупинила зростання пенсійних видатків і дефіциту ПФУ, а також не забезпечила справедливий розмір пенсії для більшості українців. Залишилась диспропорція пенсій між громадянами, які вийшли на пенсію до 2004 року і після.

Реформа 2017 року Чергові зміни відбулися в жовтні 2017 року з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», яким з 1 січня 2018 року запроваджені єдині підходи для призначення пенсій.

З прийняттям Закону оцінка одного року страхового стажу зменшилась з 1,35% до 1%. Наслідком стало зменшення розмірів раніше призначених пенсій. Важливо, що реально пенсія продовжувала виплачуватись у раніше встановленому розмірі коштом доплат ПФУ, що спричиняло додаткові видатки з його бюджету.

Наразі в солідарній системі маючи 30 років страхового стажу коефіцієнт страхового стажу становить 30%. Тобто людина, яка виходить на пенсію, отримує втричі менше доходів. Згідно з Конвенцією Міжнародної організації праці про мінімальні норми соціального забезпечення, пенсія має становити не менше 40% від заробітної плати.

Безпосередній вплив на розмір пенсії майбутніх та сьогоднішніх пенсіонерів має своєчасність та повнота сплати єдиного соціального внеску роботодавцем. У Щорічній доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні за 2023 рік я висвітлив питання щодо порушення права працівників держпідприємств, що знаходяться у сфері управління центральних органів виконавчої влади, на своєчасне отримання винагороди за працю.

Заборгованість із зарплати на таких підприємствах на початок 2024 року становила 2,23 млрд! Це порушує конституційне право громадян на належне пенсійне забезпечення.

Причинами такої ситуації є те, що у Бюджетній декларації та державному бюджеті не передбачені кошти для державних підприємств на погашення заборгованості по заробітній платі за минулі періоди. У Держбюджеті України на 2021–2023 роки частково виділяли на це кошти, але лише працівникам держпідприємств вугільної промисловості.

Розв’язати це можливо через передбачення у Бюджетній декларації та держбюджеті коштів на ці видатки. Таке зауваження висловив мій Представник з соціальних та економічних прав до проєкту Бюджетної декларації на 2025-2027 роки. Мінфін звернув увагу, що погашення заборгованості потребуватиме додаткових видатків держбюджету, джерела яких відсутні.

В кінці травня 2024 року я направив до Мінфіну позицію Уповноваженого щодо можливості передбачення у Бюджетній декларації та державному бюджеті коштів на погашення такої заборгованості.

Це питання потребує якнайшвидшого врегулювання! Якщо підприємство має борг по сплаті ЄСВ, період заборгованості не зараховується до страхового стажу працівників, а їхня заробітна плата за цей час не включається в розрахунок пенсії. Тільки після повного розрахунку роботодавця з державою ці місяці будуть зараховані до страхового стажу.

До мене надходять звернення щодо неврахування працівникам страхового стажу у разі несплати роботодавцем ЄСВ. За даними ДПС, на 1 січня 2024 року розмір заборгованості зі сплати єдиного внеску становить 20,5 млрд грн.

Розв’язати проблему можна внісши зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Я надавав свої рекомендації Мінсоцполітики, однак це питання залишилося не вирішеним.

Мінсоцполітики розробило законопроєкт щодо комплексного реформування системи пенсійного страхування. Відповідно до нього, при визначенні права на пенсію будуть враховуватися періоди роботи працівників, навіть якщо роботодавець має заборгованість зі сплати страхових внесків. Однак це можливо, якщо роботодавець подає звітність про нарахування цих внесків згідно з законодавством.

Зауважу також, що я надавав рекомендації щодо зміни черговості сплати роботодавцем єдиного внеску та штрафних санкцій до Комітету ВР України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів.

Сума заборгованості за рішеннями судів становить майже 70 млрд гривень Ухвалені законодавчі рішення суттєво змінювали підходи до розрахунку пенсій. Через це багато громадян почали масово звертатися до суду, щоб відновити свої права на належну пенсію. Водночас ПФУ систематично не виконує судові рішення.

Моніторинг встановив, що держава фінансово неспроможна одразу погасити всю заборгованість на виконання усіх судових рішень. Тому виконання судового рішення у повному обсязі можливе лише за наявності відповідного бюджетного призначення коштом держбюджету.

У бюджеті ПФУ на 2023 рік були передбачені кошти на суму 360 млн грн. За інформацією ПФУ, з липня минулого року розпочалися виплати заборгованості за окремою бюджетною програмою, яких вистачило на виплати за 6586 рішеннями суду. На жаль, у цьому році такі виплати не розпочалися. Причиною є незатвердження Урядом Бюджету ПФУ на 2024 рік. На даний час сума заборгованості за рішеннями судів, ухвалених з 2013 року, становить майже 70 млрд гривень!

Звертаю увагу, що восени 2023 року Уряд анонсував оновлення пенсійної системи України. Одним із передбачених нововведень є запровадження бальної системи у нарахуванні пенсій. Планується, що вона вирівняє диспропорції між пенсіонерами, котрі вийшли на пенсію давно та нещодавно.

Сподіваюся, що під час розроблення нової концепції пенсійної реформи Мінсоцполітики та Уряд врахують недоліки попередніх реформ і пенсійна система стане справедливішою та прозорішою.

Співробітники Бюро економічної безпеки (БЕБ) проводили на фабриці слідчі дії. Однак ситуація несподівано загострилася, коли група осіб вступила в конфронтацію з правоохоронцями.

Вразила мене історія публічно спійманих на брехні міністра енергетики та підлеглих йому чиновників. Вразила аналогіями, та висновками з них. Хто не в курсі – я коротко нагадаю суть зашквару.

Пару тижнів тому усі ми потерпали від тривалих блекаутів і підозрювали, що явно щось трапилося – але нам, смердам, знати про це не положено.

Експерт Харченко повідомив, що на Південно-Українській АЕС сталася аварія, згоріли трансформатори. Аварія не критична, і насправді за 24 години все відновили. Але міністр синхронно з підлеглим «Енергоатомом» заперечували факт аварії, називаючи з трибуни Верховної Ради викриття Харченка «російським іпсо».

Потім народний депутат Железняк опублікував відповідь Укренерго, де українською по білому було написано: «так, була аварія, так, вийшли з ладу трансформатори, так, відключили енергоблок».

Але чиновники продовжували заперечувати вже підтверджений факт і продовжували називати правду «російським іпсо». Ще й звернулися до РНБО та СБУ «вжити заходів щодо щодо тих, хто поширює чутки…».

Ну а потім міжнародна організація МАГАТЕ офіційно підтвердило факт аварії – тому що це їхня робота.

Думаєте, міністр визнав брехню, пояснив причини, покаявся? У жодному разі. Думаєте, йому загрожує відставка чи хоча б покарання за завідоме неправдиве інформування СБУ? Та щас.

За майже аналогічним сценарієм розвивалася історія зі зламом Дії у 2022. Хак відбувся у січні 2022-го. Міністр Дії та його підлеглі посіпаки заперечували цей факт, попри докази зі зливу у даркнеті частини бази вкрадених даних. Експерт Корсун повідомив про ці докази, його називали «агентом кремля» та внесли в «миротворець» – правда, за критику іншого державного додатку(на сьогодні вже видалили).

Але у липні 2023 нардеп від правлячої партії Федієнко (який також є палким прихильником цифроміністра Федорова) пише офіційний запит міністру оборони Резнікову, де українською по білому пише «У ніч з 13 на 14 січня 2022 року були зламані Дія…»

Експерт Корсун знов вказує на цей факт як на черговий доказ зламу Дії. І знов отримує порцію звинувачень у «розповсюдженні російської іпсо». І ось у липні 2024 факт зламу Дії підтверджується судом штату Меріленд, Генпрокуратурою та ФБР США, ця справа висвітлюється виданнями Wall Street Journal, USA Today, а також «Голосом Америки», а підозрюваного росіянина оголошено у розшук та оголошено винагороду у $10 млн. за його затримання

Що робить цифроміністр та його підлеглі? Звісно, заперечують очевидні факти. Смішно намагаються відбрехатися, начебто «злив даних 13,5 мільйонів громадян не може бути правдою тому що на той час в Дії було лише 1,5 мільйони». Хоча у новинах за той період особисто сам Федоров вихвалявся «у Дії вже більше 13 мільйонів користувачів». Маніпуляція настільки недалека, що спростовується за кілька секунд гугління. Думаєте, зізналися, пояснили, покаялися? Комусь загрожує відставка?

Отже, примітивне заперечення фактів, які не вигідні владі – це не разові випадки, це їхня стратегія, так вони розуміють «кінець епохи брехні». Не знаю чи їх цьому їх навчають, чи це інстинктивна реакція одноклітинного організму на подразнення.

Але ключова проблема браку довіри полягає у тому, що коли тебе ловлять на маленькій брехні – автоматично виникає переконання, що у великих питаннях ти так само брешеш. А проходження наступної зими – дуже велике питання для українців, особливо для тих, хто замкнений у межах України і не має можливості виїхати «перезимувати» десь на Балі чи Таїланд. Отак і виходить, що системна брехня чиновників перетворюється у питання виживання нації. А брехнею завжди намагаються прикрити корупцію, саботаж, некомпетентність, розкрадання. Явища, розвиток яких в Україні якраз повністю співпадає з цілями кремля.