Німецький автор і публіцист Крістоф Брумме у своїй колонці для видання Frankfurter Allgemeine Zeitung звернув увагу на безглуздість російських пропагандистських наративів, які стверджують, що війна в Україні ведеться «за планом». Він вважає, що ця фраза давно втратила своє значення, але залишається в ужитку для підтримки іміджу кремлівського режиму, що намагається замаскувати свої величезні втрати і невдачі. Публікація під назвою «Кожен день успішний з усіх точок зору» продемонструвала іронічний погляд на війну, яку Кремль спочатку планував як блискавичну, але вона затягнулася вже на п’ятий рік.
Брумме використовує відомий жарт про «перші чотири роки триденної війни», щоб акцентувати на суттєвій різниці між очікуваннями Кремля та реальністю. Він зазначає, що за логікою російської пропаганди будь-яка подія може бути інтерпретована як частина великого плану президента. Наприклад, знищення російської техніки подається як героїзм армії, удари по нафтопереробним заводам — як тестування протиповітряної оборони, а вибухи в Москві — як етап боротьби з нібито всесильним Заходом.
Ситуацію з Чорноморським флотом Брумме окремо виділяє як показову. Хоча Росія ще до початку повномасштабного вторгнення мала перевагу на морі, вона втратила частину своїх кораблів і змушена була відвести сили з окупованого Севастополя. Водночас Україна, не маючи класичного військового флоту, завдяки новітнім технологіям змогла суттєво знизити потенціал російських суден у західній частині Чорного моря.
На суші Кремль також має проблеми. Попри регулярні заяви про успіхи, реальні темпи просування російських військ залишаються надзвичайно низькими. За даними Інституту вивчення війни, у червні 2026 року російські війська просунулися лише на один квадратний кілометр на добу. Дані українських аналітиків свідчать, що за той же місяць російські сили захопили приблизно 84 квадратних кілометри, але враховуючи звільнені території, чистий результат для РФ може бути негативним.
Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський зазначив, що з початку 2026 року українські війська повернули під контроль понад 670 квадратних кілометрів. Це свідчить про те, що пропагандистські заяви про безперервні успіхи Росії не відповідають дійсності.
Брумме акцентує, що для російського режиму визнання поразки є практично неможливим. Пропаганда роками формувала уявлення про те, що українці не є окремою нацією, а їхнє керівництво повністю залежить від Заходу. Тому нездатність швидко перемогти країну, яку Кремль вважав слабкою, підриває міф про «непереможну російську армію».
Кремль постійно змінює пояснення своїх цілей у цій війні. Спочатку йшлося про «демілітаризацію» та «денацифікацію», згодом заявили, що Росія воює не з Україною, а з НАТО. Ця інтерпретація дозволяє Москві пояснювати затягування конфлікту і потребу в підкріпленні військами, ресурсами та технікою.
При цьому, незважаючи на підтримку України з боку Альянсу, регулярні армії країн НАТО не беруть участі у бойових діях, а основний тягар війни несе український народ. Для виправдання величезних втрат пропаганда почала використовувати релігійну риторику, представляючи війну як «священну», що переводить дискусію в площину міфічного протистояння добра та зла.
Брумме також підкреслює, що невизначеність цілей війни є свідомою стратегією Кремля. Чітке формулювання цілей могло б призвести до визнання поразки. Якщо захоплення Києва не вдалося, це просто не було головним завданням. Відтак, Кремль може оголосити про перемогу, спираючись на нові критерії.
Аналізуючи перспективи завершення війни, автор згадує про внутрішні документи, які свідчать про відсутність чіткої стратегії у Путіна. Його оточення, за його словами, перебуває у стані політичного паралічу і не може відкрито висловлювати незгоду.
Кремль здатен проголосити перемогу навіть за умови вимушеного мирного договору, представляючи це як досягнення нових територій чи ресурсів. Тим часом величезні втрати, економічні санкції та руйнування залишаються поза офіційною риторикою.
Брумме акцентує на імперських амбіціях Росії, яка прагне не лише захопити території, а й позбавити Україну політичної незалежності. Кремль хоче контролювати внутрішню та зовнішню політику Києва, обмежуючи його зв'язки із Заходом.
Автор також нагадує про історичні практики Росії, які використовувалися для підкорення народів. Тому риторика про «перевиховання» та зміну демографічного складу викликає в Україні реальну загрозу.
На завершення, Брумме підкреслює, що агресія Росії проти України не є чимось унікальним. Російська пропаганда про західні країни формує уявлення про їхню небезпеку, в той час як сама Росія не змогла стати сучасною демократичною державою.
Таким чином, Брумме приходить до висновку, що «план Путіна» — це не стратегія перемоги, а інструмент збереження влади, що дозволяє уникати визнання поразок і постійно змінювати цілі війни. За такої моделі конфлікт може тривати доти, поки російське суспільство приймає цю пропагандистську картину, незалежно від реальних витрат і втрат.