Війна не знає справедливості — вона її знищує першою. Саме тому говорити про “справедливу” мобілізацію безглуздо, вважає військовослужбовець і журналіст Віктор Трегубов. В Україні мобілізація досі залишається доволі ліберальною, але й вона наштовхується не стільки на страх смерті, як на інший — більш глибокий і людський — страх перед змінами.
Серед усіх аргументів, що супроводжують війну та мобілізацію, найбільш дивний — це апеляція до справедливості.
Війна — по суті несправедлива. Справедливість на ній вмирає першою. Особливо в умовах, коли на мирну країну напав кратно більший ворог. Звісно, у нас в усіх були трішки інші плани на життя, звісно, російська агресія їх перекреслила — але зараз вже немає сенсу лити над цим сльози. Зараз має сенс рятувати Україну та українців.
Довоєнні часи були найбезтурботнішими в моєму житті. Я працював у чудовій компанії в умовах, про які й мріяти не міг, виписував усе, що хотів, у свій уже тоді доволі популярний блог, і здобував додаткову освіту на філософсько-теологічному просто тому, що міг. І якби мені хтось сказав, що я піду служити в армію — я б сміявся з пів години.
Не хочеш — мусиш. Я зрозумів це тоді, коли вже не міг відвідати дім, в якому виріс.
Після повномасштабного вторгнення це варто було зрозуміти всім.
Мобілізація цивільних — несправедлива, неприємна річ, яку ми дуже хотіли б залишити в минулому. Але за всю свою історію людство так і не знайшло іншого способу перемогти більш сильного супротивника. Тому подібне відбувалося усюди, в будь-якій країні в подібній скруті, і в нас методи залучення людей до війська чи не найлояльніші. Якщо ми не змогли залишити в минулому війни в центрі Європи, ми просто маємо до цього вдаватися.
І знаєте що? Воно працює.
Мені доводилось спілкуватись не з одним та не з двома хлопцями, які не хотіли самі йти до військомату. Вони воюють, і знаєте що? Воюють непогано. Деякі вже командують невеликими підрозділами. За окремими яскравими виключеннями, страх минає ще десь проміж ТЦК та БЗВП.
Бо це, якщо чесно, не страх перед смертю чи каліцтвом. Якби серед українців це було поширено, ніхто б не гуляв вулицями під час повітряної тривоги. Це один з найпотаємніших людських страхів — страх перед зміною життєвих обставин. Людина боїться потрапити у незвичне для себе середовище, де життя йде за іншими правилами, а її попередні статуси та здобутки залишаються “десь там”.
Це нормальний страх, і немає психічно здорової людини, яка б його не відчувала. Але, як і будь-який інший, його треба вміти в собі помічати. І вміти долати тоді, коли цього вимагають обставини.
Бо це потрібно не тільки країні. Це потрібно тобі самому. Це та перемога над собою, яка залишиться з тобою назавжди, це знання, що зробив правильний вибір. Навіть якщо тебе до цього вибору за руку привели. Тут у нас скоро Великдень, і в церквах читатимуть Слово Іоанна Золотоуста — всього сторінка тексту, а чи не найкраще, що було написано в святоотцівській літературі за дві тисячі років. Бог щедрий, каже автор — прийме і того, хто з першого дня постився, і того, хто в останню годину прийшов.
Підручник історії України теж. І ваше власне сприйняття себе. Стати в лави захисників країни не пізно доти, допоки не спиняється агресор. А він поки що ще огризається.
Коли ми його спинимо — будемо знати, що хай які б ми не були смішні, сварливі та часом безпорадні оболтуси, але кращих за нас людей на цій блакитній кульці нема.