Менше половини з приблизно 7 мільйонів українців, які офіційно перебувають за кордоном, усе ще заявляють про готовність повернутися. Цю цифру регулярно використовують у розмовах про повоєнне відновлення населення та «збереження генофонду». На ній будують обережний оптимізм. Водночас майже ніколи не уточнюють одну невелику, але принципову деталь — хто саме стоїть за цими відсотками.
За оцінкою, з якою працюють окремі державні структури, близько 90% тих, хто поки не виключає повернення, — люди старше 40 років. Тобто вікова група, яка або вже вийшла з активного репродуктивного віку, або перебуває на його завершальному етапі.
Це змінює сенс усієї конструкції. Навіть якщо частина біженців справді повернеться після завершення активної фази війни, їхній вплив на народжуваність виявиться обмеженим. Основний масив тих, хто ще говорить «так», не формуватиме нове покоління.
Молоді жінки та сім’ї з дітьми в цій групі представлені значно слабше. Вони частіше залишаються в країнах перебування, де за кілька років уже вибудувані робота, житло, освіта дітей і соціальні зв’язки. Старші когорти, навпаки, зберігають вищу готовність повернутися — з сімейних, майнових чи емоційних причин.
У результаті виникає розрив між кількістю потенційних поверненців та їхнім демографічним значенням. Їхнє повернення справді може частково закрити дефіцит робочої сили та знизити соціальне навантаження, але майже не зачіпає ключову проблему — вкрай низьку народжуваність.
Тому цифра «менше 50%» сама по собі може створювати надто оптимістичну картину. Для демографії важливо не лише, скільки українців готові повернутися, а й скільки серед них тих, хто здатен сформувати наступне покоління. І саме цей віковий зріз може виявитися значно менш сприятливим, ніж загальна статистика повернення.