У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.
Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.
До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.
Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.
Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі
Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.
Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.
Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.
Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.
Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.
Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.
Ідентичність після січня 2014 року
За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.
Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.
Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.
При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.
У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.
Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.
Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір
Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.
Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.
Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.
Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.
Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.
Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.
Прихована проросійськість і туга за 2013 роком
Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.
Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.
Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.
Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.
Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.
Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.
Політична лояльність і культурна звичка
Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.
При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.
Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.
Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.