Після завершення війни Україна може отримати розгалужену систему міжнародних гарантій безпеки, однак вона не буде повністю аналогічною механізму колективної оборони НАТО. Укладені з партнерами угоди передбачають консультації у разі нової російської агресії, обмін розвідувальними даними, військову та політичну підтримку, санкційні заходи й подальше посилення української армії. Водночас у документах немає норми, яка автоматично зобов’язувала б США, Велику Британію, Францію чи Німеччину вступити у війну на боці України після нового нападу Росії. Майбутня система, таким чином, будуватиметься не навколо одного зобов’язання союзників негайно вступити в бойові дії, а навколо кількох рівнів реагування, які мають бути підготовлені заздалегідь.
Американо-українська угода, укладена в червні 2024 року, передбачає проведення консультацій у разі збройного нападу або загрози нападу. Сторони мають за можливості зустрітися протягом 24 годин, обмінятися наявною розвідувальною інформацією та визначити подальші кроки й додаткові оборонні потреби України. Водночас подальші рішення ухвалюються відповідно до національного законодавства кожної країни та за наявності відповідного фінансування. Схожа конструкція присутня в угодах України з Францією, Німеччиною та Великою Британією: партнери підтверджують готовність надавати підтримку, однак конкретний обсяг озброєння, строки його постачання чи зобов’язання відправити власні війська заздалегідь не фіксуються.
Після припинення вогню ця система може отримати додатковий елемент у вигляді багатонаціональних сил і механізмів моніторингу. Паризька декларація передбачає створення структур, які мають бути здатними реагувати на порушення режиму припинення вогню, підтримувати українські сили та забезпечувати подальше стримування Росії. Але й тут кожна держава продовжить діяти в межах власних конституційних і політичних процедур. Для України це означає, що навіть за наявності кількох міжнародних угод рішення щодо найбільш ризикованих форм військової підтримки залишатимуться за національними урядами.
Тому ключове питання полягає не лише в кількості підписаних документів, а й у тому, наскільки заздалегідь буде підготовлена система їх реалізації. Якщо на момент можливої нової атаки існуватимуть дієві канали зв’язку, заздалегідь розміщені запаси, узгоджені правила дій, підготовлені штаби та конкретні плани посилення, міжнародна система зможе реагувати значно швидше. Якщо ж після початку війни партнерам доведеться заново визначати обсяг допомоги, склад сил, джерела фінансування та юридичні підстави для дій, навіть формально серйозні гарантії працюватимуть повільніше.