Дмитро Левченко злетів до вершини київської транспортної вертикалі блискавично. Ще донедавна він був маловідомим менеджером, а вже у 30 з лишком років очолив одне з найбільших комунальних підприємств країни — «Київпастранс».
Такий кар’єрний стрибок збігся в часі з приходом до влади Віталія Кличка, який очолив КМДА. І випадковим це назвати важко: Левченко має родинні зв’язки з близьким соратником мера — депутатом Романом Романюком, який тривалий час працював у Київраді, Верховній Раді та керував управлінням КМДА зі зв’язків із судами та правоохоронцями.
Керівництво Левченка в «Київпастрансі» супроводжувалося масштабними бюджетними витратами на закупівлі техніки. Підприємство укладало багатомільйонні угоди з компанією «Богдан Моторс», яка належала Олегу Гладковському — соратнику Порошенка і фігуранту низки корупційних скандалів.
Закупівлі відбувались без реальної конкуренції, часто в обхід прозорих процедур. Повторювались одні й ті самі фірми, з якими підприємство тісно співпрацювало роками. Усе це створювало сприятливі умови для перекачування коштів через афілійовані структури.
За цей час сам Левченко суттєво покращив своє матеріальне становище. Йдеться, зокрема, про маєток у Конча-Заспі з басейном, сауною та кімнатою для обслуги. Його вартість експерти оцінюють щонайменше у 3 мільйони доларів США.
Нагадаємо, офіційна заробітна плата Левченка як керівника КП «Київпастранс» становила близько 26 тисяч гривень на місяць. Очевидно, що походження коштів для такої нерухомості викликає запитання.
Після відкриття кримінального провадження щодо розтрати понад 100 мільйонів гривень, Левченко покинув Україну.
Показовою стала й закупівля наприкінці 2024 року — три трамвайні вагони з низькою підлогою, довжиною понад 26 метрів, були замовлені у ТОВ «Татра-Юг» за 300 мільйонів гривень.
Тендер відбувся 31 грудня — у святковий період, без будь-якої конкуренції. Єдиним учасником стала компанія, з якою «Київпастранс» вже раніше співпрацював.
Незалежний аналіз показує, що реальна ринкова вартість аналогічних трамваїв — суттєво нижча. Це ще один приклад того, як через формально законні процедури бюджетні кошти направляються до «потрібних» виконавців.
