Україні не варто плекати сподівань щодо відновлення безпрецедентних обсягів прямої фінансової та військової підтримки з боку Сполучених Штатів Америки, навіть якщо за підсумками майбутніх листопадових виборів Демократична партія зуміє здобути кращі позиції чи посилити свій політичний вплив. Таку стриману оцінку висловив колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін, аналізуючи стратегічну трансформацію зовнішньополітичного курсу ключових союзників Києва в умовах тривалої війни.
На переконання дипломата, фундаментальні процеси в американській внутрішній політиці мають стійкий і позапартійний характер. Період виділення масштабних багатомільярдних пакетів безповоротної допомоги, характерний для перших років повномасштабного вторгнення, поступово відходить у минуле. Американський істеблішмент дедалі чіткіше артикулює пріоритетність вирішення внутрішніх економічних і соціальних питань, захисту кордонів та зосередження стратегічних ресурсів на протистоянні з Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні. У цій системі координат Вашингтон послідовно наполягає на тому, що основний тягар фінансування безпеки та відбудови європейського континенту мають перебрати на себе безпосередньо держави Європи.
Водночас спроби компенсувати потенційне скорочення американської присутності за рахунок європейських ресурсів натрапляють на серйозні підводні камені. Клімкін застеріг, що робота з низкою європейських столиць у найближчій перспективі стане значно складнішою через турбулентні внутрішньополітичні процеси. Зростання електорального впливу радикальних і популістських партій у країнах ЄС, посилення економічного тиску на національні бюджети та передвиборча фрагментація послаблюють єдність блоку. Урядам ускладнюється збереження колишнього консенсусу щодо фінансування оборонних потреб України, а бюрократичні механізми узгодження нових пакетів дедалі частіше блокуються або піддаються ревізії з боку скептично налаштованих політичних еліт.
У таких геополітичних реаліях перед українською владою постає виклик кардинальної перебудови моделі співпраці із західними партнерами. Ставка лише на прямі бюджетні дотації та безплатні постачання зброї стає дедалі ризикованішою. Пріоритетом для Києва має стати розгортання спільних оборонних виробництв, залучення довгострокових інвестицій у власний військово-промисловий комплекс і максимальна локалізація випуску високотехнологічного озброєння на національних підприємствах для забезпечення стійкості в умовах охолодження західної донорської активності.