14 січня 2026 року Михайло Федоров, який ще не вступив на посаду міністра оборони, назвав у Верховній Раді цифру, яка дала уявлення про масштаб однієї з майбутніх проблем України. За його словами, близько 200 тисяч військовослужбовців числилися у СЗЧ. Ця цифра не означає, що після війни 200 тисяч людей одночасно опиняться на лаві підсудних. Статистика правоохоронців рахує не людей, а кримінальні провадження. Одна особа може фігурувати у кількох справах, частина проваджень реєструється до встановлення конкретного підозрюваного, а частина закінчується поверненням військовослужбовця до частини або звільненням від кримінальної відповідальності.
Але масштаб все одно величезний. Із січня 2022 року по жовтень 2025-го, за відповіддю Офісу Генерального прокурора на запит NV, правоохоронці зареєстрували 255 тисяч проваджень щодо СЗЧ і ще 56,2 тисячі — щодо дезертирства. Разом — 311 327 проваджень. За перші десять місяців 2025 року лише за статтею 407 зареєстрували 162,5 тисячі справ. Підозру отримали близько дев’яти тисяч людей, до суду пішло близько 7,7 тисячі.
Держава реєструє сотні тисяч порушень, але лише невелика частина перетворюється на повноцінне кримінальне переслідування. Це відбувається не лише тому, що слідство не справляється з обсягом. Під час війни держава використовує кримінальне право інакше, ніж у мирний час. У випадку із СЗЧ їй одночасно потрібно покарати порушення служби та зберегти можливість повернути людину до армії. Тому частина проваджень закінчується не вироком, а поверненням військовослужбовця до підрозділу.
Але СЗЧ — лише найпомітніша частина майбутнього масиву. Уже зараз українські правоохоронці розслідують злочини військовослужбовців проти цивільних, корупцію, незаконне насильство, зловживання командирів та інші порушення. Після війни до них додадуться справи, які сьогодні неможливо або надто складно розслідувати в повному обсязі.
Масштаб СЗЧ і дезертирства у кримінальній статистиці
У 2024 році СЗЧ і дезертирство стали одними з наймасовіших категорій зареєстрованих кримінальних проваджень в Україні. У 2025 році зростання продовжилося. Але сама реєстрація ще нічого не говорить про майбутній вирок. Якщо військовослужбовець залишив частину, командування має повідомити про це. Слідство реєструє провадження та встановлює обставини. Якщо людина повернулася, з’ясовується тривалість відсутності, причини та інші обставини. Якщо вона пішла повторно, з’являються нові епізоди. Якщо людина перебуває в іншій частині або на лікуванні, ситуація може виявитися складнішою, ніж спочатку виглядає у рапорті.
За таблицею ОГП, яку оприлюднило «Дзеркало тижня», у 2024 році з 66 240 проваджень щодо СЗЧ підозру отримали 7 398 людей. До суду з обвинувальним актом направили 2 147 справ. Ще 3 382 провадження направили до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності. За дезертирством із 23 209 проваджень підозру отримали менше трьох відсотків фігурантів, а до суду потрапило близько 1,4 відсотка.
Більша частина початкового масиву до обвинувального вироку не доходить. Причина частково в тому, що під час війни держава сама створила механізм, який дозволяє зменшувати кримінальне навантаження за рахунок повернення військовослужбовців до строю. Закон №3902-IX, ухвалений 20 серпня 2024 року, дозволив у певних випадках звільнити від кримінальної відповідальності людину, яка вперше вчинила СЗЧ або дезертирство, добровільно заявила про намір повернутися та отримала письмову згоду командира. Механізм згодом змінювався.
За словами директора ДБР Олексія Сухачова, з 29 листопада 2024 року по серпень 2025 року до частин повернулися понад 29 тисяч військовослужбовців. Для воєнного часу це має очевидний сенс. Людина, яка повернулася до підрозділу, продовжує виконувати завдання. Людина, яка отримала строк, з армії вибуває. Тому нинішня статистика відображає не лише роботу кримінальної системи. Вона відображає й рішення держави, ухвалене під час війни. У певних випадках повернення військовослужбовця важливіше за покарання. Після завершення бойових дій цей аргумент зміниться. Але це не означає, що всі зареєстровані справи автоматично мають бути доведені до суду.
Серед них будуть люди, які вчинили один епізод і повернулися. Будуть ті, хто неодноразово залишав частину. Будуть справи, у яких слідство не встановило людину або не змогло зібрати достатніх доказів. І будуть випадки, коли за формальним складом СЗЧ стоять абсолютно різні обставини. Саме тому цифра у 311 тисяч проваджень важлива не як прогноз кількості майбутніх ув’язнених. Вона показує розмір масиву, який державі у будь-якому разі доведеться розібрати.
Злочини у підрозділах та поза межами військової служби
Те, що зараз розслідують українські правоохоронці, показує, що майбутня проблема набагато ширша за СЗЧ. Уже сьогодні військовослужбовці стають фігурантами справ про насильство, катування, вбивства, корупцію та зловживання. Причому щодо деяких із них уже є остаточні вироки, а інші лише дійшли до суду.
Показовий приклад — справа військовослужбовця, який двічі самовільно залишав частину, а після останнього уходу вбив сусіда по гуртожитку. У липні 2026 року, за повідомленням ДБР, Заводський районний суд Запоріжжя засудив його до 11 років позбавлення волі. Вирок набрав законної сили. В одній справі тут опинилися одразу два різні злочини: порушення порядку служби та вбивство, вчинене вже після залишення частини.
Ще важчий випадок стався у січні 2022 року на території заводу «Південмаш» у Дніпрі. Військовослужбовець строкової служби відкрив вогонь з автомата по співслужбовцях. Загинули п’ятеро людей, серед них одна цивільна, ще п’ятеро дістали поранення. Суд першої інстанції призначив йому довічне ув’язнення, а в листопаді 2025 року Верховний Суд залишив цей вирок без змін.
Ці справи важливі ще й тому, що дозволяють побачити різницю між злочинами, які лише належить доводити після війни, і тими, де склад злочину встановлюється порівняно прямолінійно. Коли слідство має зброю, записи камер, медичні документи, свідків та інші матеріальні докази, суд може відновити послідовність подій навіть через роки. У справі «Південмашу» це завершилося остаточним вироком.
Але не кожна справа військовослужбовця виглядає так однозначно. У травні 2026 року ДБР повідомило про підозру військовослужбовцю, який влаштував показове побиття співслужбовця перед строєм. За версією слідства, він намагався встановити серед особового складу власні правила та змусити інших виконувати його вказівки. Після затримання справа продовжила рухатися вже як кримінальне провадження про насильство всередині підрозділу.
В іншій справі йдеться вже про можливу відповідальність начальників. ДБР направилодо суду обвинувальний акт щодо командира 211-ї понтонно-мостової бригади. Слідство вважає, що він знав про систематичні знущання та катування військовослужбовців з боку підлеглого офіцера, але не вжив необхідних заходів. Тут обвинувачення будується не на тому, що командир сам застосовував насильство. Слідству потрібно довести його обізнаність, повноваження та бездіяльність.
Окремий масив становлять злочини військовослужбовців проти цивільних. На Прикарпатті до суду направили справу керівника районного ТЦК та трьох його підлеглих: за версією слідства, вони били та принижували військовозобов’язаних. На Одещині ДБР викрило групу працівників районного ТЦК, які били, залякували та незаконно утримували людей, затримано дев’ятьох учасників групи. Окремо генеральний прокурор повідомив, що десятьом військовослужбовцям одного з районних ТЦК Одещини оголошено підозру в незаконному позбавленні волі й катуванні, а ДБР задокументувало 15 таких епізодів.
Є й випадки, коли смерть людини настає не внаслідок умисного вбивства. ДБРскерувало до суду справу прикордонника, після дій якого загинув чоловік, який намагався незаконно перетнути кордон із Молдовою. Слідство встановило, що у вересні 2025 року після виявлення порушників військовослужбовці застосували зброю, а один із чоловіків загинув. Тепер суду належить визначити, чи були дії прикордонника правомірними в конкретній ситуації та чи не перевищив він свої повноваження.
Саме такі справи найближчі до тієї проблеми, яка стане помітнішою після завершення війни. Вбивство в гуртожитку або розстріл співслужбовців можна розбирати через конкретні дії та наслідки. Значно складніше буде встановити відповідальність там, де смерть людини стала результатом рішення, ухваленого військовослужбовцем під час операції, за неповної інформації та за наявності загрози для самого підрозділу.
Українська система вже зараз накопичує практику за всіма цими категоріями. Але післявоєнна проблема полягатиме в тому, що найспірніші справи вимагатимуть відповіді не лише на питання «хто загинув», а й на набагато складніше: «що саме відбувалося в той момент, коли військовослужбовець ухвалював рішення, і що він тоді міг знати про наслідки».
Судова система у військових кримінальних справах
Військові суди в Україні були ліквідовані у 2010 році указом №900/2010. Тоді влада пояснювала рішення необхідністю зміцнити незалежність судової системи та привести її до європейських стандартів. Одним з аргументів була й потенційна залежність військового суду від самої армії. Відтоді окремої системи військових судів в Україні немає. Військовослужбовців судять суди загальної юрисдикції. Для значної частини справ це не створює особливої проблеми. Якщо йдеться про розкрадання грошей, підробку документів або корупцію, суду потрібні фінансові документи, накази, листування, експертизи. Військова специфіка тут вторинна. Складнішими стають справи, у яких потрібно оцінити події на передовій.
Уявімо справу, яка може потрапити до українського суду через кілька років після завершення війни. Командир віддає підрозділу наказ зайняти позицію. Підрозділ зазнає втрат. Після війни родичі загиблих заявляють, що наказ був свідомо необґрунтованим. Командир стверджує, що в момент ухвалення рішення мав інформацію про становище противника і не міг знати, що ситуація зміниться. Суду доведеться встановити не лише те, що люди загинули. Потрібно зрозуміти, що саме знав командир у той момент, які в нього були варіанти, який наказ він віддав і чи був цей наказ настільки неправомірним, щоб говорити про кримінальну відповідальність. Через кілька років зробити це буде складніше, ніж у перші дні після події.
Україна в цьому відношенні не буде винятком. Після вбивства мирних жителів у Сонгмі під час війни у В’єтнамі американське розслідування призвело до обвинувачень проти кількох військовослужбовців. У підсумку обвинувальний вирок отримав лейтенант Вільям Келлі. Більшість інших фігурантів або були виправдані, або не дійшли до суду. У Хадиті в Іраку після загибелі американського морського піхотинця внаслідок вибуху у 2005 році військовослужбовці вбили 24 цивільних. Кілька людей сталиобвинуваченими, однак більшість обвинувачень згодом було знято. Штаб-сержант Френк Вутеріх визнав провину за менш тяжким обвинуваченням і не отримав тюремного строку.
У Великій Британії після операцій в Іраку та Афганістані були створені спеціальні структури для розслідування тисяч скарг на дії військовослужбовців. IHAT отрималаблизько 3 400 заяв. Велика кількість розслідувань також не призвела до співставної кількості обвинувальних вироків. Ці приклади показують, що наявність військової прокуратури або спеціалізованого суду сама по собі не вирішує проблему. Найскладніше починається тоді, коли слідству необхідно довести, що конкретне рішення, ухвалене під час бойових дій, було саме злочином.
Україна зараз обговорює кілька варіантів спеціалізації. Законопроєкт №10301передбачає спеціалізацію суддів з військових кримінальних правопорушень та злочинів проти миру і міжнародного правопорядку. Законопроєкти №13048 та №13048-1пропонують різні моделі військових судів. Вибір між цими моделями означатиме не просто зміну структури судів. Він визначить, хто оцінюватиме дії військовослужбовця, коли обставини бою стануть частиною кримінальної справи. Окремий військовий суд краще знає армію, але виникає питання його незалежності. Звичайний суд далі від командування, але судді може знадобитися додаткова підготовка для оцінки військової ситуації. І ця проблема стає особливо важливою тому, що після війни в судах опиняться не лише справи про СЗЧ.
Межа між бойовим рішенням і злочином
Уявімо справу, яка після війни потрапить до українського суду не як історія про вбивство в тилу, а як історія про рішення на передовій. Командир віддав наказ відкрити вогонь по будівлі, з якої, за його даними, коригували вогонь. У будівлі опинилися цивільні. Через кілька років суд знатиме кількість загиблих, стан руїн і, можливо, що розвіддані виявилися неточними. Сам командир у момент наказу цього знати не міг. Саме тут післявоєнна кримінальна оцінка розходиться зі звичайною справою про насильницький злочин. Суд зобов’язаний реконструювати не фінал, а інформаційне поле людини до того, як результат став відомим.
Міжнародне гуманітарне право прямо вимагає такого підходу. Стаття 51 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій забороняє напад, який, як можна очікувати, спричинить надмірні супутні втрати серед цивільних порівняно з конкретною та безпосередньою військовою перевагою, яку передбачається отримати. Формула побудована на очікуванні та передбаченні, а не на підсумковому рахунку тіл. Стаття 57того самого протоколу зобов’язує тих, хто планує або вирішує здійснити напад, зробити все практично можливе, щоб переконатися, що об’єкт є військовою ціллю, та відмовитися від удару, якщо стає очевидно, що він порушить принцип розрізнення або пропорційності. Держави під час ратифікації протоколу неодноразово фіксували, що командир ухвалює рішення на основі інформації з усіх джерел, розумно доступної у відповідний момент. Це свідома відмова від оцінки заднім числом.
Український Кримінальний кодекс дає національну рамку тієї самої логіки, але не знімає із суду роботи з її застосування. Стаття 43-1 виключає кримінальну протиправність діяння, вчиненого в умовах воєнного стану або збройного конфлікту та спрямованого на відсіч агресії, якщо немає ознак катувань, заборонених засобів ведення війни або інших порушень законів і звичаїв війни. Норма закриває шлях до автоматичного переслідування за сам факт застосування сили проти агресора. Вона не закриває шлях до відповідальності там, де силу застосовано поза цією рамкою. Стаття 42 визнає непротиправним діяння в умовах виправданого ризику, якщо значущої мети не можна було досягти без ризику і особа обґрунтовано розраховувала, що вжиті заходи є достатніми для відвернення шкоди. Стаття 39 про крайню необхідність вимагає ще жорсткішої перевірки: небезпеку не можна було усунути інакше, а заподіяна шкода не повинна бути умисно більш значною, ніж відвернена.
Практична межа проходить не між «війною» і «миром», а між кількома юридично різними ситуаціями, які зовні можуть виглядати однаково — як загибель людей. Свідомо злочинний наказ і законний бойовий наказ із тяжкими наслідками розрізняєстаття 41. Законним визнається наказ, відданий уповноваженою особою в належному порядку, у межах повноважень і такий, що не суперечить закону. Відмова виконати явно кримінально протиправний наказ сама по собі не тягне відповідальності. Виконавець явно злочинного наказу відповідає на загальних підставах. Якщо він не усвідомлював і не міг усвідомлювати злочинного характеру наказу, відповідає той, хто його віддав. Це і є юридична розвилка між непокорою за статтями 402–403 та законною відмовою стати співучасником злочину. Суду після війни доведеться встановлювати не лише текст наказу, а й те, наскільки його злочинність була очевидною виконавцю в тій обстановці, з тим обсягом даних, який у нього реально був.
Умисне вбивство та загибель людей внаслідок бойового рішення розрізняються формою вини та об’єктом рішення. У першому випадку людина спрямовує дію на заподіяння смерті поза межами дозволеного застосування сили. У другому — сила застосовується до військової цілі, а цивільні втрати виникають як супутній ефект. Сам факт наявності загиблих не перетворює друге на перше. Але й посилання на «бойову обстановку» не перетворює перше на друге. Стаття 43-1 прямо виводить за межі імунітету катування та заборонені методи ведення війни. Принцип розрізнення вимагає, щоб удар був спрямований на комбатантів або військові об’єкти, а не на цивільних як таких.
Військова помилка, прорахунок і кримінальна недбалість теж не збігаються. Помилка — це неправильний висновок за добросовісної роботи з доступною інформацією. Прорахунок — невдалий вибір між кількома допустимими варіантами. Недбалість починається там, де особа зобов’язана була передбачити і могла передбачити істотний ризик, але не вжила заходів, яких від неї вимагали посада, статут та обставини. Командна відповідальність в українському праві тепер існує у двох шарах. Стаття 426карає умисне неприпинення злочину підлеглого та інше умисне невиконання службових обов’язків військовою службовою особою, якщо це спричинило істотну шкоду. Стаття 31-1, внесена у 2024 році, окремо закріплює відповідальність командира за злочини підлеглих за статтями про агресію, воєнні злочини та пов’язані склади, якщо він знав або з урахуванням обставин того часу повинен був і міг знати про злочин чи намір його вчинити та не вжив заходів у межах своїх повноважень. Ключові слова норми — «у той час», «повинен був знати», «міг вжити». Знову оцінка з минулого моменту, а не з післявоєнного архіву.
Саме тому докази у післявоєнних справах ламатимуться у найслабших місцях бойової реальності. Командир і підлеглі дадуть різні версії: один говоритиме про пряму загрозу, інший — про сумнівний наказ. Частина журналів бойових дій виявиться неповною, радіопереговори — стерті або взагалі не записувалися, свідки — загиблими, зниклими або такими, що перебувають за кордоном. Відновити точну обстановку на конкретній позиції через роки часто буде неможливо. Суд не має права заповнювати ці прогалини здогадкою «раз люди загинули, значить, рішення було злочинним». Тягар доведення складу залишається на стороні обвинувачення. Але суд так само не має права приймати загальну формулу «йшла війна» як алібі. Після війни Україні доведеться розібрати не лише масив проваджень. Їй доведеться вирішити, який саме тест суд застосує до людини, яка ухвалювала рішення в ситуації, де помилка могла коштувати життя, але сама по собі ще не дорівнювала кримінальному діянню.