У НАТО поступово змінюється саме сприйняття України: від держави, якій союзники допомагають протистояти російській агресії, до країни, яка сама робить внесок у безпеку всього євроатлантичного простору. Ця зміна вже зафіксована не лише в політичних заявах — відповідне формулювання з’явилося в офіційних документах Альянсу на рівні лідерів держав.
Про це розповіла глава Місії України при НАТО Альона Гетьманчук в інтерв’ю РБК-Україна. За її словами, йдеться про своєрідний «ментальний злам» усередині Альянсу щодо того, яку роль Україна відіграє в системі євроатлантичної безпеки.
«Вперше країни-члени НАТО на рівні лідерів зафіксували в декларації, що Україна є контрибутором євроатлантичної безпеки», — заявила дипломатка.
Йдеться про декларацію саміту НАТО 2026 року в Анкарі. В офіційному документі союзники прямо записали, що Україна робить внесок у трансатлантичну безпеку. Одночасно країни Альянсу підтвердили єдність у підтримці України в захисті її свободи, суверенітету та територіальної цілісності.
Це формулювання важливе не лише з політичної точки зору. Воно фактично змінює логіку, за якою всередині НАТО може розглядатися подальша військова та фінансова підтримка Києва.
За словами Гетьманчук, раніше Україну передусім сприймали як отримувача допомоги — країну, якій необхідно передавати озброєння, боєприпаси та іншу підтримку для протистояння Росії. Тепер дедалі сильніше закріплюється інший підхід: посилення України одночасно означає посилення безпеки самих держав НАТО.
Цю тенденцію підтверджують і заяви керівництва Альянсу. Заступниця генерального секретаря НАТО Радміла Шекерінська у липні 2026 року заявила, що Україна стала постачальником безпеки, а відносини з нею дедалі більше набувають двостороннього характеру. За її словами, НАТО та ЄС не лише підтримують Україну, а й переймають її досвід, знання та практичні напрацювання.
Особливого значення це набуває через досвід української армії та оборонної промисловості, накопичений під час повномасштабної війни. Серед сфер, де співпраця України та партнерів стає дедалі важливішою, — безпілотні системи, оборонні технології, протиповітряна оборона та масштабування військового виробництва.
На рівні НАТО розвиток безпілотних систем, інтегрованої протиповітряної та протиракетної оборони, високоточних ударних можливостей, штучного інтелекту та інших нових технологій уже визначено серед напрямків модернізації Альянсу.
Гетьманчук наголосила, що новий статус України дає Києву додатковий аргумент у переговорах із союзниками про фінансування оборони.
«Визнання України контрибутором безпеки автоматично перетворює всі внески в підтримку України на інвестиції в євроатлантичну безпеку, в інвестиції у власну оборону країн-членів НАТО», — пояснила вона.
Тобто логіка поступово змінюється з «допомоги Україні» на «інвестиції у спільну безпеку». За словами дипломатки, сьогодні мова дедалі частіше йде не просто про передачу готового західного озброєння зі складів, а про фінансування конкретних систем і вкладення у виробничі можливості українського оборонно-промислового комплексу.
Передумови для такого підходу були закладені ще на саміті НАТО в Гаазі у червні 2025 року.
Тоді союзники ухвалили масштабне рішення про збільшення оборонних витрат. До 2035 року країни НАТО зобов’язалися спрямовувати на оборонні та пов’язані з безпекою потреби 5% ВВП. Щонайменше 3,5% мають іти на основні оборонні потреби та виконання цільових показників НАТО, а до 1,5% — на ширші безпекові витрати, зокрема критичну інфраструктуру, стійкість, інновації та зміцнення оборонно-промислової бази.
Для України принциповим став ще один пункт Гаазької декларації: союзники погодилися враховувати прямі внески в оборону України та її оборонну промисловість під час розрахунку власних оборонних витрат.
Таким чином, країна НАТО, яка вкладає кошти у виробництво озброєнь для України або безпосередньо підтримує український ОПК, може одночасно виконувати частину власних зобов’язань щодо збільшення оборонних витрат. В офіційній декларації це пояснювалося тим, що безпека України сприяє безпеці самих союзників.
Саме це рішення Гетьманчук назвала одним із важливих механізмів, які вдалося зробити практичними.
Зміна стала ще помітнішою після саміту НАТО в Анкарі в липні 2026 року. Лідери Альянсу вже безпосередньо записали в підсумковій декларації: «Україна робить внесок у трансатлантичну безпеку». Там же зазначено, що європейські союзники та Канада фінансують переважну частину безпекової допомоги Україні через двосторонні й багатосторонні механізми.
Крім того, союзники взяли на себе конкретні фінансові зобов’язання. На 2026 рік країни НАТО пообіцяли надати Україні військове обладнання, допомогу та навчання загальною вартістю 70 млрд євро. Водночас у декларації закріплено намір підтримувати щонайменше еквівалентний рівень допомоги й у 2027 році.
Заступниця генсека НАТО Радміла Шекерінська пізніше окремо наголосила: сума на 2027 рік є мінімальною планкою, а не максимально можливою межею допомоги.
Нинішній підхід став результатом кількарічної еволюції політики Альянсу. Ще на Вашингтонському саміті 2024 року союзники ухвалили довгострокове зобов’язання щодо безпекової допомоги Україні. Тоді НАТО заявляло про намір забезпечити базове фінансування на рівні щонайменше 40 млрд євро протягом наступного року. До підтримки, яка могла враховуватися в межах цього механізму, входили закупівля військового обладнання, передача техніки, логістика, навчання українських військових, а також інвестиції в українську оборонну інфраструктуру та промисловість.
У Гаазі в 2025 році був зроблений наступний крок: витрати на Україну фактично пов’язали з оборонними зобов’язаннями самих союзників. А в Анкарі у 2026-му Україну вже прямо назвали державою, яка робить внесок у трансатлантичну безпеку.
Таким чином, слова Гетьманчук про «ментальний злам» мають під собою цілком конкретні рішення НАТО. Якщо раніше дискусія переважно будувалася навколо того, скільки ресурсів Альянс готовий витратити на допомогу Україні, то тепер дедалі більше йдеться про те, яку користь сама Україна, її військовий досвід, технології та оборонна промисловість можуть дати спільній системі безпеки.
При цьому таке визнання саме по собі не означає членства України в НАТО і не замінює політичних рішень, необхідних для вступу до Альянсу. Однак воно свідчить про важливу зміну позиціонування України: від держави, безпеку якої потрібно забезпечувати, до партнера, зміцнення якого розглядається як частина зміцнення оборони всього євроатлантичного простору.
