Це довгий текст, але просив би усіх його прочитати. Озвучу свою скромну думку, стосовно наболілого.
Ми поступаємось ворогу майже у всьому: в живій силі, боєприпасах, дронах. Майже два роки війни в цьому плані до кардинального перелому не призвели. Росіяни вчаться на своїх помилках і крадуть наші технологічні рішення. Ми креативніше, але вони мають змогу масштабувати наші ідеї та брати чисельністю.
Ми вигравали на мотивації, але після нереалізованих планів про каву у Криму падає й вона. Це зрозуміло: люди не залізні, вони втомлюються і їм потрібна перспектива. Коли перспективою спочатку малюється Крим, а потім “втримати Авдіївку” — це демотивує.
Але невдача – це не привід скласти руки й впасти духом. Навпаки, треба тверезо проаналізувати ситуацію і робити висновки. Ми надто покладались на партнерів, не реалізуючи свої можливості. Це помилка. Але її виправлення – наш ресурс, який ми можемо використати.
Звичайно, вже завтра Україна не побудує сама літаки, не сконструює аналоги хаймарсів. У нас немає і не буде мільйона штурмовиків.
Але виробити дронів у багато разів більше за ворога і краще за нього застосувати — це реально!
Одна, з головних задач нашого суспільства має бути — як на місяць забезпечити собі 100 тис. дронів. Я кажу суспільства, а не держави, тому ще держава має організаційно забезпечити цей процес, а реалізувати його — саме суспільство.
Вірити в ЗСУ вже мало, треба дієво допомогати їм. Чим більше дронів – тим більше врятованих життів наших військових, тим менше нових мобілізованих.
А головне — перевага у дронах дасть нам змогу зробити так, щоб в опорні пункти ворога щодня прилітав термобар за термобаром. Щоб орки відмовлялись виходити на позиції, і вимушені були проводити ротації кожен день. Щоб у них просто не було кому тримати лінію фронту.
Треба використати нашу (можливу!) перевагу у застосуванні високоточної зброї. Але спочатку треба створити перевагу у засобах. Щоб банально було, чим літати. А командири щоб не витрачали свій дорогоцінний час на проблему — де взяти дрони.
Наш підрозділ сам купує комплектуючі. Самі перепаюємо БПЛА. Але ж це не тільки наша проблема! Вона стосується усіх. Програють війну не військові, — програють країни.
Проблема в організації. Ми досі барахтаємось у волонтерській допомозі. І ділимо 100 дронів на три бригади. А ворог в цей час ставить на потік все, що може нас вбивати.
Інженерна та аналітична кімната десь у Генштабі має бути основою. Усі успішні кейси застосування новітніх технологій мають щоденно моніторитись по всій лінії фронту, братись за основу та масштабуватись.
Уся країна має працювати на пріоритетні задачі. Якщо треба, то і у технікумах, і в університетах треба відкривати кімнати збірки дронів. Це, до речі, також практична освіта, краща за теоретичні підручники.
Уряд має починати та закінчувати свої засідання саме з цих питань — переломних точок війни.
Але для початку — цей курс треба затвердити у голові. Війна має знову стати справою всього суспільства, як це було в лютому-березні 2022 року, а не тільки ЗСУ.
Майже кожен день ми збираємось з хлопцями з підрозділу і обговорюємо поточні проблеми.
Моя задача, як головного сержанта, зробити так, щоб ми думали у правильному напрямку та синхронізували наші думки.
Як облетіти ворожий реб? Як покращити розвідку? Яку тактику польоту застосувати?
Правильний напрямок думок та відверте формулювання проблеми — це основа успіху.
Але робити це потрібно не тільки на рівні підрозділу, а й на рівні країни.
Не знаю, чи прочитає цей текст хтось з тих, хто має приймати рішення. Бо останніми місяцями мені здається, що ми пишемо один одному у великій бульбашці.
Але раптом це на когось вплине, і хтось почує.
Як кажуть: “Роби що можеш…”.
