Російська система власності на окупованих територіях стосується не лише підприємств. Під неї потрапляють і квартири звичайних людей. В одному з будинків, які досліджувала BBC Verify, до відповідного списку потрапила 61 квартира. Їхні власники не зникли, багато хто виїхав із міста під час боїв, а їхні адреси та право власності були відомі. Але для нової адміністрації цього виявилося недостатньо. Щоб зберегти право на житло, власник мав підтвердити його вже всередині російської системи, а відсутність російської реєстрації стала однією з підстав для визнання майна «безхазяйним».
Далі запускається адміністративна процедура. Адресу публікують, власнику дають строк для звернення, збирають відомості з реєстрів і комунальних служб, після чого майно можуть зареєструвати як безхазяйне та передати до суду. У разі позитивного рішення квартира стає муніципальною власністю. Human Rights Watch, дослідивши понад 300 рішень російських судів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, встановила, що в розглянутих справах суди часто ігнорували докази того, що власник відомий і доступний, і визнавали відсутність російської реєстрації достатньою підставою для передачі майна муніципалітету. Загалом правозахисники виявили 8 116 доступних судових справ щодо таких вилучень із березня 2024 року до січня 2026-го.
На рівні окремої квартири це виглядає як суперечка про власність, але на рівні всієї території йдеться про створення нового реєстру майна. За даними, які HRW зафіксувала зі заяв російської влади у серпні 2025 року, у чотирьох окупованих областях було зареєстровано 4,6 млн об’єктів нерухомості, і ще 550 тис. об’єктів виявили без документів. Це не означає, що 550 тис. об’єктів уже конфісковані, ідеться про нерухомість, яку не вдалося підтвердити документами. Водночас саме такі записи стають матеріалом для подальшої роботи системи.
З підприємствами відбувається схожий процес, тільки замість адреси квартири з’являється юридична особа. Спочатку український бізнес опиняється під контролем окупаційної адміністрації, потім для нього створюється російська реєстрація, призначається керівництво, відкривається податковий контур, з’являються договори та розрахунки. Після цього вже не обов’язково фізично вилучати кожну гривню чи кожен верстат, підприємство починає працювати за новими правилами. Разом із належністю окремих активів змінюється і сама економічна інфраструктура території — від права власності та кадастрового обліку до податків, логістики, торгівлі та вивезення продукції.
Перереєстрація як перший крок до захоплення власності
Перш ніж нова влада починає розпоряджатися активами, їй необхідно визначити, які саме об’єкти існують і кому вони належать у межах її законодавства. Тому одним із перших інструментів стає облік. Із нерухомістю механізм найбільш очевидний. Російська влада вимагає від власників української нерухомості перереєструвати права в російському реєстрі. Для тих, хто перебуває за межами окупованої території, це створює окрему проблему: Human Rights Watch встановила, що на практиці посадовці регулярно відмовлялися приймати українські паспорти, а жоден з опитаних власників українських паспортів не зміг зареєструвати майно за російськими правилами — ні особисто, ні через законного представника. Після визнання об’єкта «безхазяйним» оскаржити цей статус могли лише власники російських паспортів. Спочатку федеральне законодавство вимагало перереєстрації до січня 2028 року, наприкінці 2025 року цей строк перенесли на 1 липня 2026 року. The New York Times окремо зафіксувала, що без російського свідоцтва власник ризикує втратити житло.
Саме на прикладі маріупольських квартир видно, як відсутність російської реєстрації перетворюється з адміністративної проблеми на підставу для вилучення майна. HRW описала 16 випадків, коли влада визнавала майно українців «безхазяйним», хоча особа власника була відома. У промисловості замість квартири з’являється підприємство. Після захоплення Мелітополя така процедура торкнулася групи «Гідросила». Український суд у справі №333/8297/23 встановив обставини, пов’язані з приходом представників окупаційної адміністрації на підприємства групи в червні 2022 року та подальшим переходом їхньої діяльності в російський правовий контур. Novaya Gazeta Europe зафіксувала, що 3 червня 2022 року військові зайшли на майданчики групи в Мелітополі, усунули охорону й оголосили зміну керівництва, наступного дня український власник повідомив про втрату контролю над активами в Запорізькій області. Українська юридична особа при цьому продовжувала існувати в українському реєстрі.
Російська реєстрація не робить зміну власника законною. Вона створює нову юридичну оболонку навколо вже наявного майна, через яку на окупованій території можна продовжувати господарську діяльність. У такої компанії є директор, податковий номер, звітність, контрагенти та право укладати договори за російськими правилами. У результаті українське підприємство і нова російська компанія можуть бути пов’язані з одним і тим самим майном, але юридично існують у двох різних системах.
Саме такі паралельні контури виявила Novaya Gazeta Europe, дослідивши у 2023 році 1 150 компаній у Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Лисичанську та Сєвєродонецьку. 80% компаній уже існували в українському реєстрі до приходу російських військ. Серед них були промислові та аграрні підприємства, елеватори, харчові виробництва, ринки, аптеки, торговельні центри. Із 262 компаній, щодо яких російський реєстр розкривав дані про засновників, журналісти змогли встановити зміну власника у 20. Серед ідентифікованих нових власників більшість становили громадяни Росії, помітну роль відігравали підприємці з Москви, Ростовської області та Криму.
Водночас цей реєстр не дає змоги точно визначити, скільки активів справді змінили власника. У більшості записів власник взагалі не вказаний. Тому 1 150 компаній не можна автоматично вважати активами, що перейшли до російських власників. Десь змінився власник, десь лише директор, а в окремих випадках замість української компанії зареєстрували нову або передали майно державному чи муніципальному оператору. Механізм залежить від конкретного активу. Але результат у багатьох випадках однаковий, майно отримує нового контролера і продовжує використовуватися вже за російськими правилами.
Хто отримує контроль над активами
На окупованих територіях поступово сформувалося кілька груп, які отримують доступ до українських активів. Це російські та регіональні державні структури, муніципалітети, компанії з Росії та Криму, нові місцеві юридичні особи та керівники, які погодилися працювати у створеній окупаційною владою системі. Їхні ролі відрізняються. Держава може оголосити підприємство «націоналізованим», але передати його конкретній компанії. Муніципалітет може отримати квартиру, а потім заселити туди іншу людину. Нове ТОВ може працювати на старому виробничому майданчику, не будучи доведеним кінцевим власником самого майна. Директор підприємства може зберегти посаду, але вже в російській юридичній особі.
Це особливо добре видно на прикладі Токмацького гранітного кар’єру. За розслідуванням Novaya Gazeta Europe, у червні 2022 року на територію кар’єру зайшли озброєні люди разом із представниками військової адміністрації, власник і директор відмовилися співпрацювати, після чого актив захопила окупаційна адміністрація. У листопаді кар’єр з’явився в російському реєстрі з новим засновником — кримською компанією. Виписка з реєстру не відповідає на головне питання — хто зрештою контролює економічний потік від видобутку. Для цього потрібно відстежувати зміни засновників, директорів і пов’язаних компаній протягом кількох років.
Схожа конструкція виникла навколо Мелітопольського молокозаводу. За тим самим розслідуванням, навесні 2022 року окупаційна адміністрація захопила підприємство, наприкінці листопада завод відновив роботу вже під «тимчасовою адміністрацією» і був орієнтований на поставки до окупованого Донбасу, Криму та Краснодарського краю. Саме виробництво не зникло, але його корпоративний контур виявився пов’язаним із російським ринком.
Сільське господарство демонструє цю модель у ще більшому масштабі. Незалежне видання «Важные истории», яке розслідує дії російської влади і через це визнане нею «іноагентом», підрахувало, що з лютого 2022 року на окупованих територіях зареєстрували 892 сільськогосподарські компанії, більше ніж половину з них відкрили підприємці з російських регіонів. Окремо те саме видання нарахувало 63 підприємства, основний вид діяльності яких пов’язаний із переробкою та торгівлею металобрухтом, зокрема на території Маріуполя, Донецька, Мелітополя та Луганська. Це не дозволяє стверджувати, що кожен гектар або кожен кілограм металу опинився у конкретного російського бізнесмена. Але дає змогу побачити, як навколо українських активів формується нова мережа юридичних осіб.
Окремим механізмом стало зовнішнє управління, за якого власність і контроль можуть розходитися. Такий підхід з’явився на окупованій частині Донбасу ще у 2017 році, коли підприємства з українськими власниками передавалися під «зовнішнє управління». Після 2022 року схожі рішення застосовувалися в Запорізькій області. У Бердянську під контроль окупаційної системи потрапляли підприємства, пов’язані з групою Олександра Пономарьова, зокрема «Азмол» і «Бердянські жниварки». За даними слідства та розслідування «Схем», ці компанії перереєстрували за російським законодавством, згодом управління окремими активами переходило між структурами окупаційної адміністрації.
Якщо просто скласти список «націоналізованих підприємств», можна втратити сам механізм. Зовнішнє управління дає змогу державі контролювати виробництво, призначати адміністрацію та розпоряджатися продукцією ще до того, як питання кінцевого власника буде остаточно оформлене. Тому в одного активу може бути одразу кілька сторін, які виконують різні функції: адміністрація, яка його вилучила, державне підприємство, яке ним управляє, комерційна компанія, яка продає продукцію і людина, яка фактично отримує дохід.
Доля українських активів після захоплення
Не кожне захоплене українське підприємство продовжує існувати у тому самому вигляді, лише з російським власником. На місці «Гідросили» з’явився російський юридичний контур, через який вели господарську діяльність. На ММК імені Ілліча частина обладнання й продукції стала об’єктом вивозу та продажу, паралельно з демонтажем. «Азовсталь» як повноцінний металургійний комплекс після руйнування не відновлена. Токмацький кар’єр після захоплення з’явився в російському реєстрі як діюче підприємство. Сільськогосподарські землі використовуються для вирощування продукції. Бердянський порт працює передусім як інфраструктура для вивезення вантажів.
Де виробництво ще працює, його зазвичай не чіпають фізично. Змінюють реєстрацію, керівництво і коло покупців. Цех лишається на місці, але вже як частина російського обороту. У машинобудуванні цей розрив особливо різкий, українські постачальники й замовники зникають, на їхнє місце заходять російські. Там, де завод зруйнований або невигідний як ціле, його розбирають. У Маріуполі металургійні комбінати після облоги вже не відновлювали як єдиний виробничий комплекс. Обладнання знімали, метал і брухт вивозили, майданчики залишали під інші проєкти. В інших випадках забирають не саме підприємство, а ресурс, який воно тримало. Через це окупована економіка не виглядає як низка «перезапущених» українських заводів.
На маріупольських металургійних підприємствах це видно особливо добре. Незалежні розслідування фіксували демонтаж обладнання і вивезення металу. WSJ писала про розбирання обладнання на заводах, а Metinvest оцінював вартість демонтованої лінії у $220 млн. Ці процеси можуть відбуватися паралельно: частина активу використовується, інша вивозиться. У сільському господарстві виникає інша проблема — фізичне походження продукції. Якщо зерно вирощене на території, яка до окупації належала українському підприємству, а потім вивезене через Бердянськ, його подальший маршрут уже може виглядати як звичайна російська експортна операція.
Розслідування NGL.media та KibOrg на основі документів Бердянського порту дало змогу ідентифікувати 20 суден, які здійснили 85 рейсів у 2024–2025 роках. У документах фігурувало понад 420,6 тис. тонн аграрної продукції. Серед напрямків були Туреччина, Єгипет, Лівія, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія та Бангладеш. Три російські компанії — липецький «Барс», кримське «Селектагро» та московська «Первая Торговая Компания» — найчастіше користувалися портом.
У такому випадку можна відновити цілий економічний ланцюг: земля, врожай, елеватор, порт, судно, російський порт, іноземний покупець. Перереєстрація потрібна тут не лише для того, щоб внести нову назву до реєстру, а й для того, щоб включити фізичний ресурс у нову систему договорів, податків, перевезень і розрахунків.
Вбудовування в російську систему, податки, контракти та логістика
На цьому етапі підприємство вже не виглядає просто як «український завод, який Росія захопила». Воно стає учасником російської економіки, має російську юридичну особу, працівників із російськими трудовими відносинами, податкову звітність, нові документи на товар, договори з постачальниками та покупцями, а також податкові зобов’язання перед російським бюджетом.
Окремої незалежної звірки всіх податкових надходжень чотирьох окупованих областей за 2024 рік у неросійських реєстрах немає. Натомість видно інший бік тієї самої бюджетної конструкції. Reuters підрахував, що на розвиток чотирьох окупованих областей Росія виділила близько $11,8 млрд федеральних коштів на 2024–2026 роки. Foreign Affairs наводить оцінку, що у 2023 році федеральні трансферти становили близько 90% бюджетів цих областей. Нова економіка одночасно збирає податки всередині регіону і отримує фінансування з російського бюджету. Тому податкові надходження не можна розглядати окремо від трансфертів.
У 2023 році Novaya Gazeta Europe підрахувала, що від початку повномасштабної війни окуповані регіони вже розмістили державних замовлень щонайменше на 43 млрд рублів. Кошти спрямовувалися на будівництво, інфраструктуру, ремонт, комунальні послуги та інші роботи. Так виникає ще один ринок, якого до окупації в такому вигляді не існувало: російська держава стає головним замовником, а доступ до державних контрактів отримують нові юридичні особи.
У результаті формується замкнена схема: Росія фінансує інфраструктуру території з федерального бюджету, місцеві підприємства сплачують податки до російської системи, державні та комерційні структури отримують контракти, виробники постачають товари вже російським замовникам, а частина продукції експортується через російську логістику.
Для окремих галузей при цьому існують власні ланцюги. Вугілля з окупованого Донбасу проходить через компанії Ростовської області й далі може потрапляти на експорт. Зерно із Запорізької області рухається через елеватори та Бердянський порт. Метал із Маріуполя може перероблятися або вивозитися у вигляді продукції та брухту. Машинобудівне підприємство в Мелітополі отримує можливість працювати з російськими заводами та постачальниками.
Економіка після окупації, що залишиться після російської системи
Крим показав, що після окупації проблеми з майном і бізнесом не закінчуються разом із поверненням території. Після 2014 року Україні довелося окремо розбиратися з підприємствами, які перереєструвалися за російськими правилами, бізнесом, що виїхав на материк, майном, яке залишилося в Криму, та операціями, проведеними за роки окупації. Після 2022 року таких історій буде набагато більше. Російська система за ці роки охопила промислові підприємства, землю, житло, порти, торгівлю та місцевий бізнес. Одні активи продовжують працювати, інші зруйновані або розібрані, частина майна змінила користувачів чи взагалі залишила територію.
Тому одного рішення про повернення власності буде недостатньо. Для підприємства доведеться встановити, що сталося з його обладнанням, продукцією та виробництвом. Для землі — хто нею користувався і що з неї вивезли. Для порту — які вантажі через нього проходили і куди вони прямували. Для житла — хто володів ним до окупації, які документи з’явилися після неї та хто користувався квартирою.
В одному активі можуть одночасно перетинатися кілька таких історій. Український власник може залишатися в реєстрах, російська компанія — працювати на його підприємстві, обладнання — бути вивезеним, а продукція — проданою через інших контрагентів. Повернення одного елемента не вирішить автоматично питання з рештою. Крим уже показав, наскільки довгим може бути цей процес. Після 2014 року йшлося не лише про повернення майна, а й про бізнес, який залишився на окупованій території або переніс діяльність в Україну. Після 2022 року до цього додалися великі промислові підприємства, аграрні активи, порти та цілі виробничі ланцюги.
Тому оцінювати наслідки окупації лише за кількістю захоплених підприємств чи квартир буде недостатньо. За кожним активом стоятиме окрема історія: що з ним зробили, хто ним користувався, що з нього отримали і що залишилося після цього. Росія за роки окупації змінила не тільки записи про власність. Вона включила українські активи в іншу систему виробництва, торгівлі та розрахунків. Після деокупації доведеться повертати їх не просто з одного реєстру в інший, а розбирати весь цей ланцюг назад.
