Понеділок у школі на окупованій території може починатися так само, як у тисячах російських шкіл: шикування, російський прапор, гімн, після чого — «Разговоры о важном» і звичайні уроки. Для дитини це не обов’язково виглядає як окрема політична акція. Це стає частиною звичного шкільного розкладу — поруч із математикою, російською мовою чи фізикою.
Саме в цьому полягає одна з особливостей російської системи на тимчасово окупованих територіях. Йдеться не лише про окремі уроки чи пропагандистські заходи, а про зміну всього освітнього та соціального середовища дитини. Російська програма визначає, що вивчати, російська мова стає мовою навчання, російська символіка — частиною шкільних ритуалів, а молодіжні організації та військово-патріотичні заходи продовжують цей вплив за межами класу. За даними «Альменди», у 2025–2026 навчальному році на тимчасово окупованих територіях, включно з Кримом і Севастополем, працювали 1 980 шкіл за російськими стандартами. У них навчалися понад 582 тисячі дітей. Ці цифри ґрунтуються на даних окупаційних адміністрацій та російського Міністерства освіти.
Водночас ці 582 тисячі не є загальною кількістю дітей, які перебувають під окупацією. Human Rights Watch у липні 2026 року оцінювала їхню кількість приблизно у 1,6 млн, із яких близько 600 тисяч — шкільного віку. Частина дітей не відвідує окупаційні школи щодня, частина поєднує російське навчання з українською дистанційною освітою, частина виїхала. Але сама масштабність російської шкільної системи показує, що йдеться про системну заміну освітнього середовища. Цей процес почався одразу після встановлення російського контролю над окремими територіями. Human Rights Watch документувала примусовий перехід шкіл на російську програму, зокрема на територіях, що перебували під російською окупацією.
Окремий напрям — підручники. За даними «Альменди», у 2022–2025 роках на окуповані території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей доставили понад 11 млн російських підручників. Безпосередньо у 2025 році було передано 1 040 175 примірників. Станом на 1 грудня 2025 року середній рівень забезпеченості шкіл цих територій російськими підручниками становив 56%. Потреба в державних підручниках з історії для 5–11 класів, за тими ж даними, була повністю закрита.
Змінився і сам зміст історичної освіти. З 2025 року російська система запроваджує єдині підручники зі світової та російської історії для 5–9 класів. За даними «Альменди», в них посилюються концепції «російської цивілізації» та «деєвроцентризації». Окремий модуль «Історія регіону» подає окуповані території як невід’ємну частину російського історичного простору.
Не менш важливою є мовна зміна. Human Rights Watch фіксує, що освітня система на окупованих територіях відтворює російську державну програму і не передбачає навчання українською мовою. «Альменда» окремо зазначає, що з 15 грудня 2025 року на рівні федеральних освітніх стандартів українську мову повністю вилучено з освітнього процесу. У Криму, за даними «Альменди», частка дітей, які вивчають українську як рідну, скоротилася до 988 дітей, або 0,4%. До окупації українську вивчали всі школярі півострова.
Зміна програми супроводжується зміною шкільної символіки та ритуалів. Human Rights Watch фіксувала обов’язкове виконання російського гімну, патріотичні вірші, написання листів і малюнків для російських військових, шикування з прапорами та заняття, на яких прославляють так звану «СВО». «Разговоры о важном» — не факультативна ініціатива окремої школи. Це обов’язкові ідеологічні заняття в російській системі освіти. Human Rights Watch документувала, що вчителі на таких уроках вихваляли російське вторгнення, показували фільми про війну проти України та говорили про «героїчних російських солдатів». Організація оцінює цю систему як спрямовану на формування лояльності до російської держави.
Змінюється і роль учителя. Частина педагогів залишила окуповані території або відмовилася працювати за російськими стандартами. Human Rights Watch повідомляла про тиск на працівників освіти, які відмовлялися переходити на російську програму: погрози, затримання, а в окремих випадках — насильство. Тиск поширюється і на батьків: окупаційна влада стежить за дітьми та карає їх за дистанційне навчання в українських закладах.
Цей процес має і міжнародно-правовий вимір. Стаття 50 IV Женевської конвенції зобов’язує окупаційну державу забезпечувати належну роботу освітніх установ та сприяти їхній роботі. ОБСЄ/БДІПЛ у 2026 році дійшло висновку, що Росія протиправно трансформувала освітню систему на окупованих територіях, порушуючи зокрема статтю 50 IV Женевської конвенції та статтю 43 Гаазького положення. Російська школа в такій системі змінює не лише підручник. Вона змінює середовище, в якому дитина проводить значну частину дня. А після уроків цей вплив продовжується вже за межами школи.
Військово-патріотичне виховання дітей на ТОТ
Шкільний день на окупованій території не закінчується разом із останнім уроком. Поруч із російською програмою існує мережа молодіжних організацій, кадетських класів, патріотичних конкурсів, таборів та військово-патріотичних заходів. Для дитини це може виглядати як набір різних активностей, але разом вони створюють цілісне середовище соціалізації. Одна з найбільших структур — «Движение первых», створене в Росії у 2022 році. На окупованих територіях, за даними «Альменди», до 2025 року до руху залучили понад 344 600 дітей. У закладах освіти діяли 2 108 первинних осередків. ОБСЄ/БДІПЛ фіксує зростання членства в цьому русі на окупованих територіях приблизно з 60 тисяч у 2022 році до понад 340 тисяч.
Інший рівень — «Юнармия», створена за участю російського Міністерства оборони. Вона має значно виразніший військово-патріотичний профіль. За даними «Альменди», у ній брали участь понад 44 тисячі дітей з окупованих територій. Ще один показник — кадетські класи. За даними «Альменди», станом на квітень 2025 року в окупованому Криму діяло 260 кадетських і 16 козацьких класів, загалом військовій справі в школах півострова навчали 6 265 дітей. На окупованій частині Херсонщини організація фіксувала 9 таких класів, на окупованій частині Запорізької області — 13, на Луганщині — 86.
Поруч із цими структурами існує ширша мережа конкурсів, свят, «уроків мужності», спортивних заходів та поїздок. Human Rights Watch повідомляла про тиск на дітей щодо участі у «Движении первых», «Юнармии», «Орлятах России», «Юге молодом» та «Воине». В окремих випадках участь могла ставати фактично необхідною для нормального проходження шкільного життя. Монітори Human Rights Watch описували ситуації в Херсонській області, коли після відмови від російського гімну дітям вимагали відвідувати заняття «Воин» або «Юнармии». В інших випадках дітей водили на зустрічі з військовими, екскурсії та спортивні заходи з російською військовою символікою.
Водночас не кожну таку активність коректно називати військовою підготовкою. Патріотичний захід, спортивний конкурс або дитячий рух не є тотожними заняттям зі зброєю. Стаття 50 IV Женевської конвенції сама по собі не забороняє будь-яку форму патріотичного виховання. Питання виникає в контексті системи, де російські освітні стандарти поєднуються з усуненням українських елементів, державними молодіжними організаціями та орієнтацією на військову або цивільну службу в Росії. У 2026 році ОБСЄ/БДІПЛ описувало цю модель як систему, що формується з 2014 року та особливо прискорилася після 2022-го. Йдеться про поєднання російських освітніх стандартів, вилучення українського змісту, молодіжних організацій та військово-патріотичного виховання.
У результаті формується своєрідна драбина. Обов’язкова російська школа переходить у щотижневі ідеологічні заняття, далі — у молодіжний рух, профільний або кадетський клас, військово-патріотичну гру чи табір і, зрештою, спеціалізовану підготовку. Не кожна дитина проходить усі ці етапи. Але наступний рівень уже існує поруч і стає доступним, а іноді — заохочуваним або пов’язаним зі шкільним статусом. Коли на цій драбині з’являються зброя, дрони та тактичні ролі, виховання переходить від символів до практичних навичок.
Військові навички, табори та поїздки до Росії
З 2023–2024 навчального року в російських школах обов’язковим став предмет «Основы безопасности и защиты Родины». Human Rights Watch повідомляла про елементи базової військової підготовки, догляд за зброєю та героїзацію війни, а «Альменда» — про використання макетів автоматів, FPV-дронів та інших безпілотників. Окреме місце посідає «Зарница 2.0» — оновлена версія радянської військово-патріотичної гри. На окупованих територіях її активно розгорнули з 2024–2025 років. За описом ОБСЄ/БДІПЛ, дітей поділяють на «армії», навчають складати зброю, керувати дронами, проходити тактичні смуги перешкод, виконувати ролі під час умовного штурму, а також працювати з інформаційними та кіберопераціями. Ще один напрям — програма «Воин». За даними українського Центру національного спротиву, у 2024 році через неї пройшли щонайменше 1 290 дітей з окупованих частин Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей.
Інша структура — «Авангард», російська система військово-патріотичних навчально-методичних центрів. ОБСЄ/БДІПЛ фіксувало участь груп дітей з окупованих частин Херсонської та Запорізької областей у заходах «Авангарду». Тут важливо розділити кілька різних процесів. Перше — навчання та виховання безпосередньо на окупованій території. Друге — поїздки дітей до Росії або Криму в табори, санаторії, освітні центри та на інші програми. Третє — незаконне переміщення або депортація дітей. Ці явища можуть бути частинами однієї ширшої політики, але юридично та фактично не є одним і тим самим.
У випадку незаконного переміщення дітей існує окрема міжнародно-правова оцінка. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової у справі про незаконну депортацію та переміщення українських дітей. ОБСЄ/БДІПЛ на червень 2026 року наводило український офіційний облік: 20 610 депортованих або примусово переміщених дітей. Ініціатива Bring Kids Back UA веде окремий публічний облік повернень і підтверджених випадків депортації.
Не можна ставити знак рівності між двотижневим оздоровчим табором та дитиною, яку помістили до російської системи опіки або внесли до реєстру на усиновлення. Але поїздки до Росії також можуть мати освітню та ідеологічну складову. Дослідження Єльської лабораторії гуманітарних досліджень ідентифікувало мережу об’єктів, пов’язаних із переміщенням українських дітей до Росії або окупованих територій, і фіксувало ознаки систематичної «перевиховної» програми — академічної, культурної, патріотичної або військової. У звіті «Ukraine’s Stolen Children» Yale HRL описала табори, санаторії, кадетські школи та інші установи, де діти могли брати участь у стройовій підготовці, парадах, складанні дронів та заняттях з історії війни.
За даними «Альменди», лише влітку 2025 року через офіційно названі оздоровчими та рекреаційними програми пройшли понад 189 тисяч дітей з окупованих частин Запорізької та Херсонської областей, а також із Криму та Севастополя. Понад 7,5 тисячі дітей вирушили до Росії в рамках так званих «Університетських змін», ще близько 3,4 тисячі підлітків — через програму «Воин».
Не всі ці програми мають однаковий зміст. «Університетські зміни» можуть бути орієнтовані на профорієнтацію, спорт чи знайомство з університетами. «Зарница 2.0» включає тактичні завдання. Джерела не дають підстав стверджувати, що кожна дитина, яка побувала в такому таборі, готується до війни. Але вони показують, що військово-прикладні заняття зі зброєю та дронами стали частиною доступної для дітей системи. Для самої дитини вхід до неї не обов’язково починається з політичної мотивації. Це може бути шкільний конкурс, путівка, рекомендація вчителя, бажання поїхати до моря, можливість отримати нові знайомства чи додаткові бали під час вступу. Але поступово окремі активності стають пов’язаними з тією самою російською державною військово-патріотичною системою.
Ідентичність дітей в умовах окупації
Ідентичність змінюється повільніше, ніж навчальна програма. Тому твердження, що дитина після кількох років у російській школі автоматично «стала росіянином», було б надто спрощеним. Але так само спрощено вважати, що зміна школи не має довгострокових наслідків. У дитини може зникати українська мова з публічного життя, українські символи — зі шкільного простору, українська історія — з навчальної програми. Натомість російська мова стає мовою уроків, оголошень, підручників і церемоній, а російська версія історії — офіційною відповіддю, яку потрібно знати для контрольної, іспиту або отримання документа про освіту.
Human Rights Watch фіксувала випадки покарання або переведення дітей через використання української мови. Водночас багато дітей на окупованих територіях і до війни були російськомовними. Тому зміна мовного режиму сама по собі не доводить зміни національної ідентичності. Вона показує інше: українська мова поступово витісняється з інституційного та повсякденного простору школи.
Те саме відбувається з історичною пам’яттю. Підліток може не повірити російському поясненню війни, але знати його як єдину версію, яку потрібно відтворити на уроці. Для частини дітей українські знання можуть переміщуватися у приватну сферу — розмови з батьками, український контент, родичів на підконтрольній території. Так виникає розрив між публічною та приватною поведінкою. Дитина може стояти під російським прапором, брати участь у «Движении первых», підписуватися на необхідні канали й водночас зберігати українські сімейні зв’язки та чекати можливості виїхати.
Human Rights Watch описувала випадки, коли діти відтворювали російську символіку в малюнках і шкільних ритуалах. Це свідчить передусім про середовище, в якому дитина живе, а не дозволяє зробити висновок про її остаточну ідентичність. Водночас сім’я залишається окремою інституцією соціалізації. Деякі батьки віддають дітей до російської школи, щоб уникнути проблем із владою, але вдома продовжують використовувати українську мову та пояснювати події інакше. Інші виїжджають саме через освітню політику. Треті змушені приймати правила окупаційної системи заради безпеки дітей.
Важливе значення має і вік. Дитина, якій у 2022 році було шість років, у 2026-му прожила майже весь свідомий шкільний досвід уже в умовах окупації. Підліток, якому у 2022 році було 15, пам’ятає українську школу, іншу карту країни, розмови в родині та довоєнну систему освіти. Це два принципово різні шляхи соціалізації.
Порівняльні дослідження Північної Ірландії, Балкан та процесів возз’єднання Німеччини показують, що після тривалого конфлікту ідентичність рідко змінюється лінійно. Люди можуть одночасно зберігати кілька лояльностей, замовчувати частину переконань або адаптувати публічну поведінку до середовища. Ці приклади не можна механічно переносити на Україну, але вони показують, чому зміна освітнього середовища не дорівнює автоматичній зміні ідентичності.
Інший фактор — документи та доступ до майбутнього. Human Rights Watch повідомляла, що російський паспорт дедалі частіше стає необхідним для отримання освітнього документа та продовження навчання. Для хлопців це також може бути пов’язано з військовим обліком. Відмова від російських документів у певних випадках створює ризик неотримання атестата або інших можливостей.
Тут паспорт перестає бути лише документом. Він стає інструментом доступу до університету, роботи, пересування та інших сценаріїв майбутнього. Саме так освітня система може впливати не лише на те, що дитина думає про минуле, а й на те, яке майбутнє для неї здається практично можливим. Це особливо важливо для оцінки довгострокових наслідків. Дитина може не приймати російську версію історії, але вступати до російського університету, тому що іншої доступної траєкторії немає. Вона може не вважати себе росіянином, але роками жити в російськомовному інформаційному та освітньому просторі, де російська держава контролює школу, документи й молодіжні активності.
Тому правильніше говорити не про «зламану» ідентичність, а про змінене середовище соціалізації. Професіонали, яких цитує Human Rights Watch, описують у дітей, що повернулися, тривожність, прогалини в навчанні, мовні труднощі та необхідність індивідуальних освітніх планів. Окремі діти можуть повторювати російські наративи, інші — мовчати про свої погляди, треті — демонструвати сильну прив’язаність до України.
Система формує не лише уявлення про минуле. Вона формує доступні сценарії майбутнього. Російське майбутнє стає інституційно простішим — через школу, документи, молодіжні організації, табори та університети. Українське майбутнє, навпаки, потребує додаткового кроку: виїзду, відновлення документів, повернення української програми та повторного входження до українського суспільства.
Адаптація дітей після років окупації
Повернення дитини на підконтрольну Україні територію не означає автоматичного повернення до української системи. Державна ініціатива Bring Kids Back UA фіксує повернення дітей з депортації, примусового переміщення та тимчасової окупації й веде окремий облік підтверджених випадків вивезення. Навіть якщо дитина фізично повернулася додому, її освітня біографія вже може відрізнятися від біографії однокласників. Вона могла кілька років навчатися російською програмою, мати інший рівень української мови та літератури, вивчати історію за російськими підручниками або отримати російський документ, який не визнається українською системою.
Human Rights Watch наголошує на потребі компенсаторного навчання, мовної підтримки та психологічної допомоги. Для частини дітей повернення до української школи може супроводжуватися труднощами у спілкуванні, прогалинами в знаннях або конфліктом між двома версіями історії. Деякі можуть стикатися з нерозумінням чи булінгом через російську мову, акцент або повторення наративів, які вони чули в окупації.
Українська держава і громадські організації вже створюють механізми адаптації: відновлення документів, психологічний супровід, освітнє надолуження. Human Rights Watch окремо підкреслює, що дітям, які повернулися, потрібні індивідуальні освітні плани, а не перевірка лояльності. Психологічна складова тут має бути частиною освітнього процесу, а не окремим ярликом. У дітей можуть проявлятися тривожність, недовіра, сором, мовчання або суперечність між тим, що вони чули в російській школі, і тим, що чують після повернення.
Найбільший ризик виникає тоді, коли дитину сприймають не як людину, яка жила в зміненому середовищі, а як носія ворожої ідеології. Тоді школа легко перетворюється на перевірку лояльності: хто правильніше говорить українською, хто знає українську історію, хто не повторює російських тез. Для дитини, яка кілька років жила в окупації, це може стати ще одним бар’єром замість адаптації.
Тому реінтеграція має бути одночасно звичайною та спеціально спроєктованою. Дитині потрібен доступ до української мови та програми, але без приниження через освітні прогалини. Потрібне визнання попереднього навчання, але без перенесення на дитину відповідальності за систему, в якій вона була змушена жити. Потрібна психологічна допомога, але не примусове «лікування» і не автоматичне визначення всіх дітей як травмованих.
Окремим завданням стає робота з історією. Дитині, яка роками чула російську версію війни, недостатньо просто дати інший підручник. Потрібно навчити її розрізняти факт, інтерпретацію та пропагандистський наратив, працювати з джерелами та розуміти, чому різні системи освіти можуть розповідати про одну подію по-різному.
Так само важливо не створювати для таких дітей окреме ізольоване освітнє середовище на роки. Вони мають повертатися до звичайних шкіл, але самі школи повинні бути готовими до дітей із різним освітнім досвідом. Учителю потрібні інструменти для роботи з мовними прогалинами, різницею в програмах та конфліктом історичних наративів, а класу — правила, які не дозволяють перетворити минуле дитини на привід для цькування.
Для частини дітей повернення буде швидким і майже непомітним. Для інших — тривалим процесом, у якому доведеться одночасно відновлювати навчання, документи, соціальні зв’язки та відчуття безпеки. І результат залежатиме не лише від того, що дитина пам’ятає про Україну, а й від того, наскільки українське суспільство зможе запропонувати їй реальне місце в майбутньому.